Історії цієї війни
Sunday, 5 March 2023 02:51![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
argument_q--- https://olga-den-f.dreamwidth.org/648580.html ---
В окупації (4)
*
Дякувати Богу, у нас на момент звірячого нападу на Україну, у коморці були запаси круп, на горищі деякий запас гороху та квасолі, приготувати яку все руки не ноходили, а у погребі терпляче чекали коли ми їх захочемо з'їсти консервовані огірки та помідори, томатний сік і декілька баночок варення.
А ще був невеликий запас сухофруктів, цибуля, часник і дві пляшки олії.
Тож я варила каші. А до каш готувала квасолю в томаті : у кастрюлі відварювала квасолю до готовності, і одночасно у сковороді підсмажувала на олії цибульку до рум'яна, потім додавала до підсмаженої цибульки томат, трішки протушковувала і потім викладала у сковорідку з підсмаженими цибулею та томатом, відварену квасолю, солила за смаком і додавала сушений домашній гострий перець. Все разом тушкувалося ще хилин 10 і виходила смакота до каші.
Ні хліба, ні борошна, не було. Були сушені трави для чаю. Заварювали трав'яний чай. Цукру було на декілька днів, а потім він швиденько закінчився, і з солодощів було лише варення.
А як хотілося цукерок ! У мирні часи, коли вони були доступні коли завгодно, то якось на них особливо увагу не звертали - захотілося, з'їли, і не кожен день. А от коли цукерки стали недоступними, то йх чомусь хотілося так, що аж тіло тремтіло, аж до сліз.
Так ми жили на кашах в прикуску з квасолею два місяці, до того часу коли односельчани не обсадилися. Коли закінчився сезон посадки картоплі люди дивилися скільки залишилося картоплі після поадки і якщо у когось була зайва, ділилися своїми залишками з нами, так після двох місяців на кашах у нас появилася можливість поласувати картоплею за якою ми так скучили. І навіть можна було зварити борщ !
Окупанти давали гуманітарку, але взамін на паспортні дані. А так як ми паспортні дані давати відмовилися, то гуманітарку ми від них не отримували.
З перших днів війни всі магазини, і великі, і малі, були розбиті і пограбовані. Базари також. Деякі власники встигли вивезти товар а магазини стояли закриті з написами на дверях і вікнах для мародерів "Не ламайте, всередині пусто !!!".
Потім через два місяці окупації, біля розбитого базару появилися легкові автівки, і прямо з автівок почали продавати деякі продукти і засоби гігієни. Ціни там були у 5-ть разів більші ніж перед війною, а грошей у людей якщо і було, то не багато. Готівки були залишки, а на картках хоч і були, то можливості скористатися ними не було, тому що не було ні електроенергії, ні інтернету, ні зв'язку. Купити ми не могли нічого.
Їжі у нас ставало все менше. Ми ж дачники, і тому у нас не було таких запасів як у місцевих жителів. Та в процесі спілкування, місцеві дізнавалися про наше становще і ділилися з нами хто чим міг. Дали нам картоплю на посадку, бо ніхто ж не знав скільки ще буде продовжуватись війна, і коли ми зможемо поїхати у місто, і чи зможемо ми взагалі кудись поїхати. Зв'язку ж не було, і тому ми уявлення не мали що з нашим житлом у місті.
Так потихеньку ми почали садити і сіяти город. Насіння овочей у мене було своє, картоплю сусіди дали. Тож почали ми садити, бо якось треба було жити.
В окупації (4)
*
Дякувати Богу, у нас на момент звірячого нападу на Україну, у коморці були запаси круп, на горищі деякий запас гороху та квасолі, приготувати яку все руки не ноходили, а у погребі терпляче чекали коли ми їх захочемо з'їсти консервовані огірки та помідори, томатний сік і декілька баночок варення.
А ще був невеликий запас сухофруктів, цибуля, часник і дві пляшки олії.
Тож я варила каші. А до каш готувала квасолю в томаті : у кастрюлі відварювала квасолю до готовності, і одночасно у сковороді підсмажувала на олії цибульку до рум'яна, потім додавала до підсмаженої цибульки томат, трішки протушковувала і потім викладала у сковорідку з підсмаженими цибулею та томатом, відварену квасолю, солила за смаком і додавала сушений домашній гострий перець. Все разом тушкувалося ще хилин 10 і виходила смакота до каші.
Ні хліба, ні борошна, не було. Були сушені трави для чаю. Заварювали трав'яний чай. Цукру було на декілька днів, а потім він швиденько закінчився, і з солодощів було лише варення.
А як хотілося цукерок ! У мирні часи, коли вони були доступні коли завгодно, то якось на них особливо увагу не звертали - захотілося, з'їли, і не кожен день. А от коли цукерки стали недоступними, то йх чомусь хотілося так, що аж тіло тремтіло, аж до сліз.
Так ми жили на кашах в прикуску з квасолею два місяці, до того часу коли односельчани не обсадилися. Коли закінчився сезон посадки картоплі люди дивилися скільки залишилося картоплі після поадки і якщо у когось була зайва, ділилися своїми залишками з нами, так після двох місяців на кашах у нас появилася можливість поласувати картоплею за якою ми так скучили. І навіть можна було зварити борщ !
Окупанти давали гуманітарку, але взамін на паспортні дані. А так як ми паспортні дані давати відмовилися, то гуманітарку ми від них не отримували.
З перших днів війни всі магазини, і великі, і малі, були розбиті і пограбовані. Базари також. Деякі власники встигли вивезти товар а магазини стояли закриті з написами на дверях і вікнах для мародерів "Не ламайте, всередині пусто !!!".
Потім через два місяці окупації, біля розбитого базару появилися легкові автівки, і прямо з автівок почали продавати деякі продукти і засоби гігієни. Ціни там були у 5-ть разів більші ніж перед війною, а грошей у людей якщо і було, то не багато. Готівки були залишки, а на картках хоч і були, то можливості скористатися ними не було, тому що не було ні електроенергії, ні інтернету, ні зв'язку. Купити ми не могли нічого.
Їжі у нас ставало все менше. Ми ж дачники, і тому у нас не було таких запасів як у місцевих жителів. Та в процесі спілкування, місцеві дізнавалися про наше становще і ділилися з нами хто чим міг. Дали нам картоплю на посадку, бо ніхто ж не знав скільки ще буде продовжуватись війна, і коли ми зможемо поїхати у місто, і чи зможемо ми взагалі кудись поїхати. Зв'язку ж не було, і тому ми уявлення не мали що з нашим житлом у місті.
Так потихеньку ми почали садити і сіяти город. Насіння овочей у мене було своє, картоплю сусіди дали. Тож почали ми садити, бо якось треба було жити.