ФОНД Діани Макарової: ПРО СОРОМ
Monday, 9 October 2017 07:42![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
argument_qhttps://lenta-ua.dreamwidth.org/545946.html
ПРО СОРОМ
давно мені так не було…
І наче ж ні в чому не винна. А соромно.
… "То чи зможете ви нам допомогти?"
Таке повідомлення я отримала два тижні тому. І одразу передзвонила:
- Вибачте. Ми затримались з доставкою передачі. Я лікувалась в госпіталі, ми відкладали рейс. Так, допоможемо. – злякано говорила я, бо пропущена заявка є невиконаним уроком, рекламацією, або просто повним фіаско Ф.О.Н.д.у
- Та ні. Ой, це ви вибачте. Ми ж не знали. - почав затинькуватись командир. - Та ви лікуйтесь, я не буду обривати телефона.
- Та вже полікувалась. Скоро виїдемо. Зачекайте ще трішки.
Ми не могли те все відіслати Новою поштою. Правила є правила - з новими людьми, новим для нас підрозділом треба спочатку познайомитись.
Треба побувати на позиції. Позиція багато скаже про людей, які там стоять. А сам підрозділ стане прозорим для досвідченого волонтера. Варто лише приїхати.
І ми погнали.
... в мене був великий текст. Але я його вимарала.
У мене було багато слів, які хотіла принести я до вас. І то були не красиві, пишні, пафосні слова - а просто матюки, такі, яких я навіть не знаю, можу лише здогатуватись, що ці слова існують. Бо що тоді боцману казати на палубі?
І що тоді кричати в бою?
А що казати волонтеру, який посеред сімнадцятого року, четвертого року війни, зустрів раптово позицію з року чотирнадцятого?
Вони були щасливими.
ДО НИХ ПРИЇХАЛИ ВОЛОНТЕРИ!
Сусідні ВОПи потім прибігали – а дайте, дайте і нам номер. Виявляється, волонтери існують?
Вони так раділи тому мінімуму, який ми привезли – бензопилку, бочки для води, медикаменти та вітаміни…
Я давно не бачила такої радості. Мабуть, з зими 15-го. З осені та літа 14-го.
Я жадібно курила. Я супилась, дивлячись, як метушаться вони у своїй гостинності – котлети, зроблені з тушонки, а ось скоро довариться суп. Ми ж не відпустимо вас, доки не поїсте. А може, чаю? Чи кави?
І грізним шепотом в сторону – хлопці, в нас там лишилась кава?
Вони переживали, чому я суплюсь. Косились на двох бійців, обличчя яких, не відзначені інтелектом, являли ознаки постійного зігрівання організму зсередини. І вели нас за собою – показати бліндажі, а ось спортивний куточок, а там ЗСУ – а можете посидіти, хочете сфотографуватись?
Прошу мене зрозуміти – я бачила усе. Я надто довго на війні, аби мені можна було замилити очі.
І тих двох любителів випити я бачила. Такі є майже на кожному опорнику. Я навіть розуміла, що саме ці двоє де-де, а в бою не підведуть – ось лише зажують огірком перегар, і вперед. А можна й не зажовуючи.
Я бачила позицію, де з злиднів, з гівна та палок – але все ж намагаються зробити облаштування.
Я розуміла, на якій лінії стоїть та позиція, на якій відстані від сепарів та лінія, і ще краще розуміла, чому не кидають на ту позицію облаштування. Біда була в тому, що вони були приписаними. Тобто, це був підрозділ з іншої бригади, кинутий на ущільнення саме до цієї передової бригади, для допомоги. Такі отримують усе в останню чергу.
Я була перед тим в штабі. Там скромно кажуть, що в них все є. На сусідніх позиціях з тією, де ми були, те ж саме, я впевнена.
Ми називаємо таких смертниками. Чому? – бо ми вже бачили немало таких позицій, і знаємо, що по них йде удар у першу чергу.
Я бачила такі позиції – і потім читала у повідомленнях перелік загиблих там. І йшла на похорон з таким почуттям провини – провини, якої і не мала перед ними, а бач…
Я попросила принести й показати аптечки – і жахнулась, спершу від того, що востаннє я такі аптечки бачила хіба у 15-му році. А вдруге тому, що нещодавно я побувала в рідних підрозділах цієї бригади. Підрозділах, які знаходяться на другій лінії. Але мають прекрасні сучасні аптечки і по одному ПНВ на кожного в роті.
В цих же, приписаних і випертих на передню лінію, був один ПНВ на два ВОПи.
Звичайне діло в армії, скажете ви. І я так скажу.
Надто звичайне.
Є біла кістка, голуба кров – а є окопна грязь.
Або смертники – так називаємо їх ми.
Боротись за краще забезпечення цих приписних важко, хоча сенс є. А краще встигнути швиденько привезти та залишити їм хощ щось. Що допоможе їм або воювати – або хоча б досить міцно стояти в цих окопах, відстрілюючись від тих недалеких сепарів.
Ми лишили нехитрий скарб, привезений для них. Ми доклали ще три аптечки – сучасних, класних аптечки. Ми дали їм активні навшуники і обіцяли вислати ще щось. Принаймні бінокль та плівку.
Ми оцінили, чого варто цим хлопцям облаштовувати опорник. З гівна та палок, повторюю. І додали до нашої купи привезеного ще щось. Що могли.
- Ви телефонували лише до нашого Ф.О.Н.Д.у? – запитала нарешті я.
- Та що ви… - посміхнувся напрочуд інтелігентний командир цієї позиції. – Я обривав телефони багатьом волонтерам.
- І що вони відповіли? – спитала я.
- Що вони не можуть прийняти заявку від позиції. Бо працюють лише з комбригами.
- Ясно… - сказала я.
Я не сумніваюсь, цей дійсно дзвонив до багатьох волонтерів. Це дуже неполегливий командир, перевірено власною шкурою.
І я чомусь не сумніваюсь, що багато хто з волонтерів дійсно відповідав йому саме так.
Чомусь я не стала запитувати, до кого він телефонував.
Пройшло кілька днів, а ми й досі не можемо відійти від побаченого. Наче в машині часу проїхались, їй-богу. Раз – і ми знову в чотирнадцятому році. І знову – ти сам-на-сам з ворогом. І не буде допомоги від командирства, бо командирству й самому ніде взяти ані форму, ані аптечок, не кажучи вже про БК. Ну, або вже таке командирство.
І добре, коли раптом повз проїдуть волонетри. І раптом вони все ж не проїдуть повз.
Звиняйте, хлопці. Такі волонтери, кажуть, теж закінчились в 14-му році. А зараз в нас усі поважні.
А зараз в нас усі працюють лише з рівнем не нижче комбрига.
Чи не усі?..
… я пишу цей пост не для жалості до «голих-босих хлопчиків, які стоять на передовій». Вони не голі-босі. І їсти їм є що, принаймні тушонку й крупи мають. А те, чого їм не вистачає для облаштування, та таку-сяку оптику та аптечки ми привеземо.
Я пишу цей пост тому що соромно. Саме за тих колег, які давно вже не чують солдата, сержанта, молодшого офіцера – бо ж вони, бач, які круті, працюють лише з комбригами, не менше.
Скажіть мені, колеги.
Волонтери, скажіть мені – а чи багато серед нас лишилось таких, які працюють з солдатом?
З сержантом?
З молодесеньким лейтенантом?
Безпосередньо з позицією?
Скажіть пошвидше, бо дуже соромно.
За волонтерів...
https://www.facebook.com/diana.
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
ПРО СОРОМ
давно мені так не було…
І наче ж ні в чому не винна. А соромно.
… "То чи зможете ви нам допомогти?"
Таке повідомлення я отримала два тижні тому. І одразу передзвонила:
- Вибачте. Ми затримались з доставкою передачі. Я лікувалась в госпіталі, ми відкладали рейс. Так, допоможемо. – злякано говорила я, бо пропущена заявка є невиконаним уроком, рекламацією, або просто повним фіаско Ф.О.Н.д.у
- Та ні. Ой, це ви вибачте. Ми ж не знали. - почав затинькуватись командир. - Та ви лікуйтесь, я не буду обривати телефона.
- Та вже полікувалась. Скоро виїдемо. Зачекайте ще трішки.
Ми не могли те все відіслати Новою поштою. Правила є правила - з новими людьми, новим для нас підрозділом треба спочатку познайомитись.
Треба побувати на позиції. Позиція багато скаже про людей, які там стоять. А сам підрозділ стане прозорим для досвідченого волонтера. Варто лише приїхати.
І ми погнали.
... в мене був великий текст. Але я його вимарала.
У мене було багато слів, які хотіла принести я до вас. І то були не красиві, пишні, пафосні слова - а просто матюки, такі, яких я навіть не знаю, можу лише здогатуватись, що ці слова існують. Бо що тоді боцману казати на палубі?
І що тоді кричати в бою?
А що казати волонтеру, який посеред сімнадцятого року, четвертого року війни, зустрів раптово позицію з року чотирнадцятого?
Вони були щасливими.
ДО НИХ ПРИЇХАЛИ ВОЛОНТЕРИ!
Сусідні ВОПи потім прибігали – а дайте, дайте і нам номер. Виявляється, волонтери існують?
Вони так раділи тому мінімуму, який ми привезли – бензопилку, бочки для води, медикаменти та вітаміни…
Я давно не бачила такої радості. Мабуть, з зими 15-го. З осені та літа 14-го.
Я жадібно курила. Я супилась, дивлячись, як метушаться вони у своїй гостинності – котлети, зроблені з тушонки, а ось скоро довариться суп. Ми ж не відпустимо вас, доки не поїсте. А може, чаю? Чи кави?
І грізним шепотом в сторону – хлопці, в нас там лишилась кава?
Вони переживали, чому я суплюсь. Косились на двох бійців, обличчя яких, не відзначені інтелектом, являли ознаки постійного зігрівання організму зсередини. І вели нас за собою – показати бліндажі, а ось спортивний куточок, а там ЗСУ – а можете посидіти, хочете сфотографуватись?
Прошу мене зрозуміти – я бачила усе. Я надто довго на війні, аби мені можна було замилити очі.
І тих двох любителів випити я бачила. Такі є майже на кожному опорнику. Я навіть розуміла, що саме ці двоє де-де, а в бою не підведуть – ось лише зажують огірком перегар, і вперед. А можна й не зажовуючи.
Я бачила позицію, де з злиднів, з гівна та палок – але все ж намагаються зробити облаштування.
Я розуміла, на якій лінії стоїть та позиція, на якій відстані від сепарів та лінія, і ще краще розуміла, чому не кидають на ту позицію облаштування. Біда була в тому, що вони були приписаними. Тобто, це був підрозділ з іншої бригади, кинутий на ущільнення саме до цієї передової бригади, для допомоги. Такі отримують усе в останню чергу.
Я була перед тим в штабі. Там скромно кажуть, що в них все є. На сусідніх позиціях з тією, де ми були, те ж саме, я впевнена.
Ми називаємо таких смертниками. Чому? – бо ми вже бачили немало таких позицій, і знаємо, що по них йде удар у першу чергу.
Я бачила такі позиції – і потім читала у повідомленнях перелік загиблих там. І йшла на похорон з таким почуттям провини – провини, якої і не мала перед ними, а бач…
Я попросила принести й показати аптечки – і жахнулась, спершу від того, що востаннє я такі аптечки бачила хіба у 15-му році. А вдруге тому, що нещодавно я побувала в рідних підрозділах цієї бригади. Підрозділах, які знаходяться на другій лінії. Але мають прекрасні сучасні аптечки і по одному ПНВ на кожного в роті.
В цих же, приписаних і випертих на передню лінію, був один ПНВ на два ВОПи.
Звичайне діло в армії, скажете ви. І я так скажу.
Надто звичайне.
Є біла кістка, голуба кров – а є окопна грязь.
Або смертники – так називаємо їх ми.
Боротись за краще забезпечення цих приписних важко, хоча сенс є. А краще встигнути швиденько привезти та залишити їм хощ щось. Що допоможе їм або воювати – або хоча б досить міцно стояти в цих окопах, відстрілюючись від тих недалеких сепарів.
Ми лишили нехитрий скарб, привезений для них. Ми доклали ще три аптечки – сучасних, класних аптечки. Ми дали їм активні навшуники і обіцяли вислати ще щось. Принаймні бінокль та плівку.
Ми оцінили, чого варто цим хлопцям облаштовувати опорник. З гівна та палок, повторюю. І додали до нашої купи привезеного ще щось. Що могли.
- Ви телефонували лише до нашого Ф.О.Н.Д.у? – запитала нарешті я.
- Та що ви… - посміхнувся напрочуд інтелігентний командир цієї позиції. – Я обривав телефони багатьом волонтерам.
- І що вони відповіли? – спитала я.
- Що вони не можуть прийняти заявку від позиції. Бо працюють лише з комбригами.
- Ясно… - сказала я.
Я не сумніваюсь, цей дійсно дзвонив до багатьох волонтерів. Це дуже неполегливий командир, перевірено власною шкурою.
І я чомусь не сумніваюсь, що багато хто з волонтерів дійсно відповідав йому саме так.
Чомусь я не стала запитувати, до кого він телефонував.
Пройшло кілька днів, а ми й досі не можемо відійти від побаченого. Наче в машині часу проїхались, їй-богу. Раз – і ми знову в чотирнадцятому році. І знову – ти сам-на-сам з ворогом. І не буде допомоги від командирства, бо командирству й самому ніде взяти ані форму, ані аптечок, не кажучи вже про БК. Ну, або вже таке командирство.
І добре, коли раптом повз проїдуть волонетри. І раптом вони все ж не проїдуть повз.
Звиняйте, хлопці. Такі волонтери, кажуть, теж закінчились в 14-му році. А зараз в нас усі поважні.
А зараз в нас усі працюють лише з рівнем не нижче комбрига.
Чи не усі?..
… я пишу цей пост не для жалості до «голих-босих хлопчиків, які стоять на передовій». Вони не голі-босі. І їсти їм є що, принаймні тушонку й крупи мають. А те, чого їм не вистачає для облаштування, та таку-сяку оптику та аптечки ми привеземо.
Я пишу цей пост тому що соромно. Саме за тих колег, які давно вже не чують солдата, сержанта, молодшого офіцера – бо ж вони, бач, які круті, працюють лише з комбригами, не менше.
Скажіть мені, колеги.
Волонтери, скажіть мені – а чи багато серед нас лишилось таких, які працюють з солдатом?
З сержантом?
З молодесеньким лейтенантом?
Безпосередньо з позицією?
Скажіть пошвидше, бо дуже соромно.
За волонтерів...
https://www.facebook.com/diana.
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.