Україна – це не країна, а планетарне поле бою

Україна – це не країна, а планетарне поле бою
Олена Каганець


У нас досить вузьке розуміння того, що відбувається. Це не характеризує нас погано, як солдата в окопі не характеризує погано звичка оцінювати все становище на фронті за становищем у його конкретному окопі. Проте ширша перспектива зазвичай все ж таки краще, ніж вужча.
220713poleboyu.jpg

Країна – це щось самодостатнє, що визначає свою політику, як вона сама хоче. У нас все тимчасово відкладено у бік через непотрібність. Бо ми – не країна, ми – поле бою, плацдарм.

Усі ми – солдати глобальної світової армії, яка б'ється за те, щоб було, як у Європі та США, а як у РФ – не було. Щоб скрізь не було, як у РФ: і в Польщі, і в Литві, і у Фінляндії, бо, очевидно, що якщо Путін раптом займе наш плацдарм, то він піде до наступного.

Саме розуміння всім світом того факту, що РФ не зупиниться ніколи і зробило війну з нашої особистої проблеми проблемою всього світу. Саме тому ми воюємо не своєю зброєю, а не тому, що Франція просто любить віддавати комусь безкоштовно третину своїх «Цезарів».

Тому нумо ставитися до цього саме так, і це дозволить нам трохи рідше закочувати очі та відчувати жах нерозуміння «як так можна».

Усі об'єкти на території України є воєнними об'єктами.

Усі ми, незалежно від нашої статі та віку, є для РФ «живою силою противника». Військові є просто вістрям списа, але воюють не військові. Воює вся країна. Волонтери є військовослужбовцями та легітимними цілями, що забезпечують безперервність та децентралізованість логістичних ланцюжків. Літні люди, жінки, фермери є потенційними партизанами та інформаторами. Журналісти та блогери є або офіцерами психологічних спецоперацій, або офіцерами морально-психологічної служби, або тими й іншими одночасно.

Розуміння цього факту примиряє з навколишньою реальністю. Львів – не тилове місто. Це Сан-Франциско – тилове місто, а Львів – фронтове місто. Просто не на першій лінії поки що.

Розуміння цього факту дозволяє відмовитись від питання «за що?». За те, що ми є українцями. Ось ти, бабусю, голосувала за Мураєва та дружбу з Путіним, а вони тобі хату розвалили. За що? За те, що ти – українка, бабусю, а що ти там у своєму однокімнатному опорному пункті думаєш про своє військове начальство – це не має значення. Ти є для москаля живою силою ворога незалежно від того, якою є твоя точка зору з будь-якого питання буття, включаючи ставлення до РФ і Путіна.

Тому, бабусю, починай опір. Це – не політичне питання, це – питання виживання.

І якщо ми всі добре виконуватимемо свою роботу, тоді через якийсь час ми зможемо зняти військову форму, хоч би як вона виглядала, і заново стати країною.