Get this, @RussianEmbassy, once and for all, in a language you can grasp. We were not orphaned by you because you were not our daddy. More of a serial rapist. Which is why you are not missed. And if you try it again, you'll get a kick in the balls. https://t.co/zZj3xWNLFb
— Radek Sikorski MEP (@radeksikorski) January 10, 2022
*
Гуглопереводчик отдельно доставляет:
Отримайте це,
![[profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
russianembassy, раз і назавжди зрозумілою мовою. Ми не осиротіли від тебе, тому що ти не був нашим татом. Скоріше серійний ґвалтівник. Саме тому вас не сумують. І якщо ви спробуєте це зробити ще раз, ви отримаєте удар у м’ячі.страшное видео, а ведь всего лишь разговор...
Sunday, 2 January 2022 17:27Про то, как как Тихановская ищет мир глазах Путина.
Про то, что бывает с народом, который не хочет делать свою свободу своими руками.
Про веру беларусов в доброго царя из России, который уберет злого Луку.
Про веру беларусов в то, что Путин подарит Беларуси демократию.
Про...
У меня это всё в голове не помещается...
А там люди так живут, с этой вот "картиной мира".
Телевизор страшная сила.
Рабство страшно уродует людей.
https://www.youtube.com/watch?v=zj36M9k83gQ&list=WL&index=34
Знать, что происходит
Friday, 10 September 2021 06:10Особенно когда происходящее в соседнем государстве имеет прямое отношение к безопасности моей страны.
https://www.youtube.com/watch?v=8-4RthDMZC0
https://www.youtube.com/watch?v=cq-0CqTFSaA&t=105s
https://www.youtube.com/watch?v=XsWQRd_9KSE
Эта дебилизация населения продолжалась десять лет
Tuesday, 19 January 2021 14:43И главным его направлением была не пропаганда.
Главным его направлением была - дебилизация. Дебилизация подконтрольного населения.
Образованным, критически мыслящим обществом очень сложно манипулировать. Чтобы управлять Академией наук, надо быть как минимум на одну ступеньку выше самого умного её члена. Но чтобы управлять толпой, массой, достаточно быть всего лишь на ступеньку выше самого глупого её члена. Вывод был сделан правильный. Не можешь управлять страной умной, сделай управляемую страну глупой.
Я практически уверен - никакой крымнаш не был бы возможен без без всех этих сериалов про ментов, следователей, убийства, похищения, бригады, киллеров, трупаки, «расследования» про маньяков, про детских насильников, про человечину в трехлитровых банках и чернуху, чернуху, чернуху.
Никакой Крымнаш не был бы возможен без предварительной десятилетней артподготовки в виде «Аншлага», и «Дома-2». О, да. «Дом-2». Этот образчик эталонной пошлости, семь лет насаждавший в России модель быдло-поведения самых низших слоев алкоголизированного люмпена, подготовил замечательную почву для всего дальнейшего шабаша. Киселеву не пришлось прикладывать никаких усилий - семена легли уже на вспаханные и пробороненные мозги. Я думаю, эта передача так же потом будет предметом изучения социологов-антропологов. Тот вред, который она нанесла нравственному здоровью общества, потомки, думаю, будут измерять в децидомах. Или гигадомах. Ксения Анатольевна - не последний архитектор той реальности, с которой она теперь, сама ужаснувшись, пытается бороться.
Эта дебилизация населения продолжалась десять лет. Десять лет говномет работал в полную силу. Десять лет экран был забит продуктом, в котором единственной моделью общения была ненависть. Единственной моделью разговора - крик. Единственная модель общения с ребенком - ор, вопли, избиение. Единственная модель поведения, принятия решений - нравственная идиотия. И просто идиотия. Единственная модель развития - насилие. Единственная модель решения проблем - агрессия и убийство. Единственная модель актерского лица - тупость, деградация. Единственная модель актерской игры - истерика. Ненависть, истерика, насилие, умственная отсталость, моральная кастрированность, убийства и все та же чернуха, чернуха, чернуха - вот и создана модель поведения российского телезрителя. А это подавляющее большинство населения.
И она замечательно прижилась. Первые годы еще встречая сопротивление думающих людей, дальше эта модель пошла уже как по маслу.
И именно на эту замечательно подготовленную почву и легла киселевщина.
https://starshinazapasa.livejournal.com/914736.html
Трезвый взгляд
Saturday, 26 December 2020 20:26Россия это смерть.
"Или тебе повезло, и твоего ребенка не убило бронебойным снарядом в магазине игрушек. И он дожил до восемнадцати лет. И в восемнадцать лет его забирают в армию, везут во Псков, сажают в БМД-4, которую он только в Гугле на картинках видел, он там что-то нажимает, и очередью из двух бронебойных снарядов убивает младенца, пришедшего с папой в «Детский мир» купить подарки к Новому году.
Не знаю сколько уже сотен раз я писал - эта страна убьет вас и ваших детей тысячами самых непредсказуемых, непрогнозируемых способов, о которых вы даже подумать не можете. Бронебойным снарядом с неба в магазине игрушек. Пьяным попом на Феррари на троллейбусной остановке. Выкинет в мороз посреди леса из автобуса потому что нет билетика. Раздавит во дворе и найдет потом пять промилле в крови пятилетнего ребенка. Утопит в сортире. Пошлет на Донбасс.
Я совершенно не понимаю, зачем там рожать и растить детей.
Ваш ребенок станет либо убитым. Либо убийцей.
Не убьет, так посадит.
Мужик в Калуге в разгар пандемии пришел в паспортный стол. Там все тетки без масок. Он попросил их надеть маски. Его послали. Он начал снимать на видео. Исправительные работы до двух лет.
Двое. Он и она. Свадьба. Их же собственная свадьба. К ним приходит гость. Бывший одноклассник. Хвастается тем, что работает в ФСБ. Они выкладывают фотки со свадьбы. Со своей свадьбы. На которых, естественно, есть и его лицо.
Тринадцать с половиной лет ему и двенадцать ей!
Тринадцать!! За фотки со свадьбы! За раскрытие личности секретного сотрудника.
Вчера был приговор, можете нагуглить. Я ничего не выдумываю.
Двое пацанов четырнадцати лет играют в Канске в «Майнкрафт». Строят здание ФСБ и взрывают его. В компьютерной игре. До десяти лет! Один уже полгода в СИЗО, второй сознался. Дети! Школьники! За компьютерную игру".
--- https://starshinazapasa.livejournal.com/1266203.html
Против вот этого мы и воюем
Friday, 11 December 2020 10:24Еще один, говорящий правду о России на русском языке - будет делать это не из России. Потому что уже невозможно.
России правда не нужна.
Тут ниже небольшой кусок из "Особого мнения" с хорошим ведущим.
И я вчитываюсь - просто для того, чтоб лишний раз свериться, не стало ли для меня привычным и нормальным то, что не может быть таким никогда. Не накрыло ли безумием. Не задело ли той лживой пошлостью, которая в РФ - обычный фон.
Против ВОТ ЭТОГО воюем, прежде всего.
"Мы не представляем степени распада, в котором находится социум".
А. Плющев― Там был еще один фрагмент. Когда обсуждали Ирину Славину, журналистку, покончившую с собой в Нижнем Новгороде, и он сказал, что вообще не понимает, о чем речь. Не понимает, почему. Он попросил напомнить. Он вспомнил. И сказал, что ну она же даже не была подследственной, против нее уголовное дело не возбудили. Что она была, свидетелем? Ну и что, и почему, она может быть, неуравновешенная была, — сказал президент.
В. Шендерович― Понятно. Ну кто бы сомневался. Вот одной этой реплики, кто про что, а вшивый про баню. Я все про обратную связь. Одной этой реплики президента страны по поводу журналистки, которая покончила с собой после незаконного жестокого обыска, после преследования, штрафов. После того, как государство ее травило. Травило. Которая не выдержала травли и покончила с собой. Вот одного этого эпизода с его пожиманием плечами и упоминанием неуравновешенности как бы, намек – ну сумасшедшая, подожгла себя, чего мы об этом будем говорить. Вот этого всего хватило бы для такого скандала, что мало бы не показалось. Но поскольку мы живем в стране, где можно попытаться убить главного политического оппонента и как ни в чем ни бывало продолжать дальше кочумать у себя в подвале. В бункере. То еще раз, вопрос же не в том, ну в очередной раз чудовище. Просто чудовище. И мы можем только, повторяю, примериться к Макрону или к кому-то еще, к какой-то демократической стране, где что-то такое глава государства представить себе, скажет. И представить, что будет. Что будет с ним после этого. Как рухнет рейтинг, что скажет пресса. Что скажут оппоненты. Оппозиция. Как его трясти будет потом. У нас просто это хамство проходит. Мы живем, вот такого рода встречи, когда он вылезает из бункера на встречу с людями, такого рода встречи очень полезны, чтобы в очередной раз просто примериться к той точке, понять, где мы находимся в политическом смысле. Это катастрофа. Это нравственная катастрофа, но такая уже привычная. Мы притерпелись. Очень выразительный эпизод. Опять-таки для того, чтобы понять, где находимся.
В.Шендерович: Я презираю это государство. И это повлияло на мое решение взять гражданство другой страны
А. Плющев― Мы, которые притерпелись, мы что-нибудь можем с этим сделать? Хотя бы с собой, если не с Путиным.
В. Шендерович― Ну вот мы с вами сейчас делаем. Мы об этом разговариваем. Но мы разговариваем не в прайм-тайм в программе «Время», не на ВГТРК. Мы с вами разговариваем в своем закутке. По Zoom на радиостанции и в каком-то интернет-пространстве.
А. Плющев― В самой рейтинговой передаче об этом говорим.
В. Шендерович― На здоровье. Это самая популярная песочница в детском саду, Саша. Но есть взрослые…
А. Плющев― Обидные слова ваши, Виктор Анатольевич.
В. Шендерович― Я сам в этой песочнице, чего обидного. Саша. Ну где твое ведерко, давай покопаем песочек в твое ведерко, потом в мое. Но за пределами песочницы есть ВГТРК, Первый канал, которые покрывают эту страну как бык овцу. По слову Жванецкого. Которым совершенно по фигу, что где-то там на окраине какие-то журналисты что-то говорят, блогеры. Несопоставимые вещи. Поэтому то, что мы говорим и темы, о которых мы говорим и интонация – они не приобретают для власти критического масштаба. В тот момент, когда приобретается критический масштаб, меняется каким-то образом меняется и политическая жизнь. Я повторяю азбуку эту, сколько можно про нее говорить. Мы можем только одно, я об этом говорю из эфира в эфир. Не сходить с ума, не давать себя вогнать в стокгольмский синдром. Продолжать говорить, не врать, продолжать говорить свое мнение. Продолжать вести себя я бы сказал так: как будто мы свободные люди. Да, в своей песочнице, да, в рамках того, что можем мы. Чем больше людей будут вести себя по своим правилам, по нормальным правилам — тем больше вероятность, что эти правила станут более-менее общими. Это только так происходит…
А. Плющев― Сейчас в какую сторону этот процесс идет? Все больше людей ведут себя так, как вы пожелали только что. Или все меньше.
В. Шендерович― У меня нет никакой социологии, любой ответ мой будет лукавым.
А. Плющев― А ощущение.
В. Шендерович― По ощущению, я же, нет, мой круг общения, понятно, что мой фейсбук социологически некорректен. Среди тех людей, среди которых я живу, то, что я говорю – это битые истины. Это не требует доказательств. Когда иногда захожу по цепочке по фейсбучной, делаю два шага в сторону от своего круга, иногда за голову хватаешься, потому что вещи, которые тебе кажутся совершенно очевидными, не нуждающимися вообще в упоминании даже, оказывается, их надо доказывать, их надо объяснять. В этом смысле полагаю, что мы не представляем степени распада, в котором находится социум. Я думаю, что мы довольно слабо это представляем. Социологи, наверное, могли бы что-то сказать более точно.
https://echo.msk.ru/programs/personalno/2755342-echo/
Почему Зеленский предаст
Tuesday, 24 December 2019 02:36"Ну почему, почему ты уверена, что Зеленский предаст?"
Отвечу публично.
Оставим в стороне его агитацию за Януковича, оставим в стороне гон на проукраинскую власть в 2004-2009, оставим в стороне его "Украина - проститутка" и его "эбонитовые палочки", оставим в стороне все слова, ибо сказано: "Судите по делам". Ок. По делам.
Говнофильм Зеленского "Ищу жену в ребенком" вышел в августе 2014. Знаете, о чем фильм? О счастливых москвичах в Крыму. Цитирую: "Авторы фильма упивались кадрами о парке “Тайган” , Ласточкином гнезде так, словно Крым и правда всегда был российским". К слову, 1+1 кормил этим дерьмом свою аудиторию в 2018.
2017 год. Зеленский снимает очередной говнофильм. На грант министерства культуры РФ. Российский государственный аппарат заплатил Зеленскому 35 миллионов за создание пропагандистского продукта. И было это, повторюсь, в 2017 году.
Дальше. 2019 год. Избирательная кампания. Зеленский говорит, что избавился от бизнеса в России. Врёт, не избавился.
Далее. 2019 год, Зеленский уже президент. И этот президент продает права на свой говносериал запрещенному в Украине российскому Яндексу.
Это только то, что стало известным, только то, на что я нашла ссылки, и только то, что вообще вспомнила навскидку. Это всё известные факты. И, замечу кстати, что все завывания зелебобиков о "липецкой фабрике" ломаного гроша не стоят, поскольку тот, кого хоть на йоту смущает липецкая фабрика, проголосовать за всё вышеперечисленное великолепие не сможет в принципе.
Зеленский привык брать деньги у русских. И не только безналом за кино. Но и банально пачкой нала за корпоратив. Зеленский привык обслуживать русских за деньги. Для него это естественный процесс. "А что такого-то?" Это как часть гастарбайтеров, не прекратившая ездить в Россию обслуживать агрессора даже после 2014. Не прекратившая, несмотря на то, что после начала агрессии им там плевать в лицо стали чаще раз примерно в пятьдесят. У холуев достоинства нет. И не появится, проведи хоть десять революций достоинства. "Гідність, гы-гы-гы, бэ-бэ-бэ-э-э".
И Зеленский из этих. Я, кстати, уверена, что они своим Кварталом в 2014 году обсуждали, а не сдрыснуть ли им в Россию. Не сдрыснули, потому что не ответили на вопрос, а что им там делать. Путина высмеивать? Россию проституткой называть? Вот-вот.
Так что места для вопроса "А вдруг?" в отношении Зеленского просто нет. Зеленский до войны обслуживал Москву. Зеленский в 2014 обслуживал Москву. Зеленский в 2017 обслуживал Москву. Зеленский в 2019 обслуживал Москву. А с декабря 2019 года Зеленский обслуживать Москву вдруг перестанет? С чего бы вдруг?
16 АРГУМЕНТІВ ПРОТИ БЕЗДУМНОГО ВІДВЕДЕННЯ ВІЙСЬК
Sunday, 20 October 2019 11:41Ігор Луценко
Народний депутат України 8-скликання
(текст аргументів можна роздрукувати звідси – https://bit.ly/32sW53F)
Мусимо констатувати, що з тих пір, як помічник Путіна Сурков озвучив в якості необхідної умови для зустрічі "нормандської четвірки" – політичних лідерів Німеччини, Франції, Росії і України – відведення наших військ в районах Петрівського в Донецькій області та Золотого в Луганській області, нова українська влада почала "гнати коней" в питаннях відведення і демонструвати якщо не байдужість до доль мешканців майбутньої розширеної "сірої зони", то вкрай небезпечну некомпетентність.
Цей текст підготували ветерани поточної російсько-української війни, правозахисники та благодійники для того, щоб спробувати пояснити прихильникам квапливого відведення його основні військові, безпекові та гуманітарні небезпеки.
1. СЕМИ ДНІВ "ТИШІ" НЕДОСТАТНЬО. Попри те, що новий Командуючий ООС називав обстріли з боку супротивника "поодинокими випадками порушення режиму тиші", вогонь по українським військовим позиціям та населеним пунктам ведеться систематично вздовж всієї лінії зіткнення. Навіть за період часу з початку відведення наших військ від Станиці Луганської маємо десятки вбитих та десятки поранених українських військових. В нещодавній заяві під час прес-брифінгу в Ризі новообраний Президент України Володимир Зеленський публічно дав зрозуміти, що виступає за швидкий початок відведення українських військ в районах Золотого та Петрівського, чого вимагає від України Кремль, попри навіть нещодавню загибель українських воїнів на інших ділянках фронту. Під час цього ж прес-брифінгу Зеленський продемонстрував свою неінформованість щодо того, що в районі Золотого "режим тиші" насправді не дотримується. Це вочевидь є проявом крайньої слабкості в перемовинах, і спонукатиме Кремль продовжувати залякувати нову українську владу включно з подальшою ескалацією на фронті. На нашу думку, команда нового Президента України має консолідувати західні уряди-партнери, щоб поставити умову для продовження будь-яких подальших перемовин Росії з Україною – Кремль та проросійські бойовики мусять спершу протримати вздовж всієї лінії зіткнення "режим тиші" без жодного пострілу впродовж значно тривалішого часу (наприклад, півроку).
2. ВІДВЕДЕННЯ НЕ ГАРАНТУЄ ПРИПИНЕННЯ ОБСТРІЛІВ. Нова українська влада стверджує, буцім проросійські та російські військові втратять сенс обстрілювати в т.ч. населені пункти після того, як будуть відведені українські війська. Проте в різної зброї – різна далекобійність. Тому, навіть якщо продовжувати розширювати "сіру зону" в Донецькій і Луганській областях, супротивник зможе обстрілювати наші позиції та наступні за розширеною "сірою зоною" населені пункти зброєю все більшого й більшого калібру – мінометами, "Градами" і т.д.
3. СУПРОТИВНИК МОЖЕ АТАКУВАТИ ОДРАЗУ ПІСЛЯ ВІДВЕДЕННЯ. Нова українська влада стверджує, буцім в процесі відведення наші війська не знижуватимуть рівня боєвої готовності. Проте через нестримне бажання нашої влади провести "нормандську зустріч" з Путіним якомога швидше, саме відведення планується похапцем. Тому нові позиції, на яких мали б закріпитися наші війська, ще не облаштовані відповідним військовим чином. Супротивник тим часом не відводить від лінії зіткнення важке озброєння та техніки.
4. ЖОДНИХ ГАРАНТІЙ, ЩО ВІДІБ'ЄМО НАСЕЛЕНІ ПУНКТИ В РАЗІ АТАКИ. Нова українська влада стверджує, буцім після відведення наші війська в разі загострення ситуації та провокацій здатні швидко і вчасно повернутися на попередні позиції. Та з огляду на підступність і агресивність ворога, а також накопичення важкого озброєння та іншої військової техніки вздовж лінії зіткнення, проросійські та російські військові сили все ж можуть захопити ділянки розширеної "сірої зони" з українськими населеними пунктами, та закріпитися в них. Особливості ж біографій нових Міністра оборони України та Командуючого Операції об'єднаних сил не свідчать про те, буцім вони зможуть вчасно віддати потрібні накази, щоб цьому запобігти, або щоб відбити назад захоплені супротивником території.
5. ЖОДНИХ ГАРАНТІЙ ВИЖИВАННЯ НАСЕЛЕННЯ В РАЗІ НАСТУПІВ. Нова українська влада стверджує, буцім забезпечення безпеки місцевого населення – це "головний принцип" процесу відведення українських військ. Проте загальновідомо, що під час військових атак на населені пункти можуть загинути їх мешканці. Це може трапитися як під час російських наступів, так і під час українських контрнаступів.
6. БІЛЬШЕ КІЛОМЕТРА. Нова українська влада стверджує, що її мета – поетапно відвести українські війська вздовж усіх 450 кілометрів лінії розмежування. І буцім зараз відведення відбудеться лише на кілометр з нашого боку фронту. Але насправді наші війська не стоять вздовж фронту суцільною лінією. Тому якщо від якогось населеного пункту угрупування наших військ і буде відведено чітко на кілометр, то відстань до інших населених пунктів, що поряд, сягатиме вже декількох кілометрів. До того ж, на окремих ділянках фронту цей кілометр припадає на низину, де наші війська опинились би під загрозою ударів супротивника. Тож на таких ділянках реальне відведення військ насправді відбудеться на додаткові кілометри далі. Усі ж населені пункти між позиціями наших і ворожих військ в такий спосіб опиняться в розширеній "сірій зоні". Після відведення в районі Золотого, зокрема, в "сірій зоні" опиняться 124 будинки села Катеринівка, де мешкає близько 200 людей. Є й інформація, що в "сірій зоні" також опиниться Золоте-4, в якому мешкає 529 людей, 73 з яких – діти.
7. ВЛАДА ПЛАНУЄ ДИСКРИМІНУВАТИ МЕШКАНЦІВ-СУПРОТИВИКІВ ВІДВЕДЕННЯ. Заради зустрічі в "нормандському форматі" представники нової влади почали відверто дезінформувати українське суспільство, буцім геть усе або більшість місцевого населення підтримує відведення українських військ, а також вигадувати цифри псевдоопитувань на підтвердження цих тез. Насправді ж погляди у людей різні. Зокрема, в Золотому-4 дійсно був мітинг на підтримку розведення сил воюючих сторін, але на нього вийшла менша частина мешканців населеного пункту. До того ж, точно відомо про мітинги в т.ч. стихійні в ті ж дні в Золотому-4 з позицією проти відведення українських військ, учасники яких підписали письмову заяву на цю тему. Також нещодавно відбувся мітинг місцевих мешканців проти відведення в Станиці Луганській. Частина ж мешканців через острах не висловлюється публічно на тему розведення. З огляду на намагання представників нової української влади сформувати в більшості мешканців прифронтових населених пунктів публічну позицію на підтримку розведення, або хоча б видимість такої точки зору, виникає обґрунтоване припущення, що супротивників відведення планують дискримінувати. Що може призвести до фактичної втрати гарантій безпеки з боку української держави для таких мешканців розширеної "сірої зони".
8. ВІДВЕДЕННЯ НЕ ГАРАНТУЄ ВИЖИВАННЯ ПРОУКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ. Проукраїнські мешканці населених пунктів розширеної "сірої зони", мешканці-родичі українських військових, а також мешканці просто нелояльні до російської влади та влади проросійських окупаційних адміністрацій можуть бути вбиті, захоплені в заручники, ув'язнені чи віддані в сексуальне рабство внаслідок набігів російських та проросійських диверсійних груп, а також під час та після захоплення цих населених пунктів російськими та проросійськими військовими силами. Просто тому, що це вже часто відбувалося а територіях, підконтрольних угрупуванням так званих "ДНР" і "ЛНР".
Здійсненню цих злочинів можуть з мотивів помсти сприяти проросійські мешканці цих же населених пунктів. Через ці загрози вже зараз проукраїнські мешканці можливої розширеної "сірої зони" приховують свою точку зору, справжні імена та свої обличчя від українських журналістів. Ці люди переважно не мають власних коштів для того, щоб приватизувати або орендувати квартиру в безпечнішому місці, перевезти туди майно та сплачувати комунальні послуги. Тому на нашу думку, перед будь-яким можливим відведенням українських військ необхідно розробити та впровадити державну програму по переселенню людей, які не хочуть жити в розширеній "сірій зоні". Така програма має фінансуватися за рахунок місцевого і державного бюджетів з залученням благодійних коштів в т.ч. іноземних.
9. ПОЛІЦІЯ НЕ ВРЯТУЄ. Нова українська влада обіцяє, буцім безпеку мешканців розширеної "сірої зони" забезпечуватимуть посилені підрозділи поліції. Проте згідно з нашою інформацією від самих поліцейських, в підзаконних актах, які будуть регулювати діяльність поліції в розширеній "сірій зоні", ця територія буде вважатися демілітаризованою, а працівники поліції будуть озброєні максимум гумовими кийками, газовими балончиками та наручниками. Це сприятиме одному з головних безпекових ризиків, оскільки проросійські бойовики періодично викрадають, катують й вбивають простих прифронтових мешканців, причому викрадають в т.ч. з територій, які вважаються підконтрольними українським силам. Чергування поліції в населених пунктах "сірої зони" буде відбуватися лише з 7 до 12 та з 13 до 23 години.
У разі надходження інформації про злочини, наприклад, вночі на місце має виїхати патруль поліції без вогнепальної зброї (приїзд триватиме приблизно 20 хв. у випадку Золотого-4). Якщо ситуація загостриться, то патруль має викликати слідчо-оперативну групу (це ще 40 хв. у випадку Золотого-4), яка теж мусить бути без вогнепальної зброї. Посилення патрулів може бути групами швидкого реагування поліції – це, зазвичай, максимум додаткових п'ять поліцейських на одному авто, які теж мають бути без вогнепальної зброї.
Слід додати, що зараз поліція взагалі не з'являється на демілітаризованих вулицях Станиці Луганської.
А досвід мешканців "сірої зони" сьогоднішніх її розмірів показав в попередні роки, що в такі населені пункти дуже рідко приїздять дільничі, патрульні та слідчі в т.ч. на виклик та прохання про допомогу від місцевих. Зокрема, відомі випадки, коли слідчо-оперативні групи приїздили виключно не далі КПВВ, куди їм українські військові передавали тіла померлих. Звідси виникає обґрунтоване припущення, що подібна практика продовжиться на усіх ділянках розширеної "сірої зони". Слід прокоментувати також нещодавнє повідомлення Відділу комунікації поліції Донецької області про буцім-то близько 800 поліцейських, які буцім-то підготовлені для роботи на окупованих територіях. За нашою інформацією, єдиною підготовкою чи не більшості з них було періодичне заповнення анкети раз на три місяці з питанням про те, чи готові вони займатися цією роботою. Не відповідає дійсності також інформація Відділу комунікації поліції області про готовність матеріально-технічних ресурсів для "безперебійної діяльності" в цій сфері. Додамо, що поліцію в цілому не тренують для зіткнення з диверсійними проросійськими та російськими групами, або для повноцінних військових боїв у випадку наступу супротивника. Виникає також логічне питання, чи не висуне Кремль у відповідь на плани присутності української поліції вимогу про патрулювання в розширеній "сірій зоні" бійців проросійської так званої "народної міліції". Це аж ніяк не сприяло б безпеці проукраїнських мешканців цих територій.
10. БЕЗЗБРОЙНІ ВІЙСЬКОВІ НЕ ВРЯТУЮТЬ. За інформацією закритої зустрічі Володимира Зеленського з частиною учасників сьогоднішніх вуличних протестів проти політики нової української влади щодо Донбасу, в розширеній "сірій зоні" планується присутність не лише поліції, але й військовослужбовців Спільного центру з контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін (СЦКК). Раніше в склад цього органу входили також військовослужбовці офіційних збройних сил Росії, що одразу народжує питання про те, чи повернуться вони в скад цієї групи після відведення українських військ. Також існує інформація про прагнення представників проросійських сепаратистів потрапити в склад СЦКК. Та найважливіше в цій темі те, що з української сторони цей орган буде представлений лише невеликою кількістю офіцерів, які будуть без зброї, оскільки розширена "сіра зона" буде демілітаризованою.
11. ОБСЄ НЕ ВРЯТУЄ. Останнім часом в нової української влади стало популярним видавати Спеціальну моніторингову місію ОБСЄ в Україні за гарант безпекових питань. Тож опонуємо цій тезі ще до того, як вона виникла в дискусії про безпеку в розширеній "сірій зоні". Слід наголосити, що СММ ОБСЄ є принципово неозброєною структурою. А внутрішні безпекові протоколи місії передбачають евакуацію її співробітників при будь-якому загостренні ситуації. До того ж, в Станиці Луганській, в районі якої нещодавно відвели наші війська, спостерігачі СММ ОБСЄ знаходяться не регулярно. З регулярного там – лише камери відеоспостереження, які вони встановили.
12. "БЛАКИТНІ ШОЛОМИ" – НЕ АБСОЛЮТНА ГАРАНТІЯ БЕЗПЕКИ. Розгортання міжнародної операції ООН з підтримання миру та безпеки в розширеній "сірій зоні" було б бажаним з огляду на розрахунок, що проросійські й російські бойовики не ризикнуть стріляти в військових західних країн. І, звісно, якщо Рада Безпеки ООН колись ухвалить таке рішення, то бажано, щоб в міжнародній операції не брали участь Росія та її політичні сателіти. Проте слід пам'ятати і те, що присутність "блакитних шоломів" не завжди могли врятувати місцеве населення від ескалації насилля в інших країнах.
13. СТАНИЦЯ – НЕ ПОКАЗНИК. Нова українська влада називає селище міського типу Станиця Луганська "яскравим прикладом того, що система розведення працює" з червня 2019 року. Проте, по-перше, пройшло ще недостатньо часу, щоб стверджувати щось про стабільні позитивні результати для тамтешніх мешканців. Безпекові ж "перемоги" взагалі не пов'язані з відведенням українських військ: вже більше року – тобто задовго до відведення – тут не фіксувалися обстріли, від яких страждали б житлові райони, не було жертв серед мирного населення, тривалий час до відведення не було й жертв серед українських військових. По-друге, попри обіцянку нової української влади про відведення військ з двох сторін, проросійські сили свої війська насправді не відвели, а влаштували близ лінії розмежування дві нові вогневі точки на панівній висоті, що забезпечує проросійським бойовикам ефективний вогневий контроль не лише всієї Станиці Луганської, але й частини сіл Макарове і Нова Кондрашівка. Спостерігаються і інші приклади саботування проросійськими силами процесу розведення сил у Станиці. Ну і по-третє, ситуацію з безпекою мешканців населеного пункту аж ніяк не можна назвати задовільною. Ще до відведення українських військ проросійські бойовики періодично викрадали, катували й вбивали простих мешканців Станиці, причому іноді викрадали на територіях, які вважаються підконтрольними українським силам. Сьогодні ж на місці розведення сил в Станиці навіть не ведеться патрулювання поліцією, туди також не заходять працівники СБУ. Шляхи для проросійських та російських диверсійних груп відкриті як нижче по течії Донця, так і на східних підходах до населеного пункту. Якщо ворог чекає нагоди для нападу, то вже зараз має для неї всі можливості.
14. ВЛАДІ СПЕРШУ ВАРТО ДОВЕСТИ СПРОМОЖНІСТЬ ВИРІШУВАТИ ПРОБЛЕМИ МЕШКАНЦІВ НАЯВНОЇ "СІРОЇ ЗОНИ". Нова українська влада обіцяє провести роботи з відновлення місцевої інфраструктури розширеної "сірої зони". Проте на нашу думку, кращим доказом добрих намірів були б роботи з відновлення інфраструктури "сірої зони" в її сьогоднішніх розмірах. Досвід попередніх років показує, що мешканці тамтешніх малих населених пунктів близ лінії зіткнення давно є заручниками гуманітарної ситуації та рівня безпеки, які оцінюються як вкрай кепські міжнародними моніторинговими місіями, українськими благодійними та правозахисними організаціями. Більшість таких сіл або не мають пасажирського сполучення з районними і обласними центрами, або таке сполучення є нерегулярним (автобус один-два рази на тиждень). Сюди рідко приїздять працівники ДСНС, дільничі, поліцейські патрулі та слідчі, а також бригади швидкої медичної допомоги. Люди гинуть від мін, обстрілів, відсутності вчасної допомоги.
Населені пункти "сірої зони" бувають довго позбавлені газу, електро- і водопостачання. Зокрема, в 2018 році мешканці хутору Вільний (околиця Золотого-4) не мали електропостачання впродовж трьох місяців, в тому ж році були близько шести місяців без електропостачання були мешканці сіл Лопаскине та Лобачеве Луганської області, а мешканці селища Опитне Донецької області досі живуть без газо-, електро- і водопостачання з кінця 2014 року. В зимовий період домашніх тварин мешканців "сірої зони" з'їдають тварини-хижаки. Влітку ж тут часто трапляються лісові пожежі, які іноді перекидаються на будинки мешканців. Пожежі доводиться тушити самостійно, оскільки працівники ДСНС неохоче їдуть в "сіру зону". В таких населених пунктах немає магазинів. Мешканці відчувають гостру потребу в вугіллі, дровах, паливних брикетах. Обмежений доступ в "сіру зону" суттєво обмежує можливості місцевих отримувати соціальні виплати, адмінпослуги, ускладнює доставку продовольства, товарів першої необхідності, медикаментів.
Затоплення ж вугільної шахти в Золотому-3 в перспективі призведе до затоплення територій близьких сіл, вибухам накопиченого в підвалах будинків метану, забруднення води в усьому регіоні. Переважна більшість мешканців "сірої зони" в наявних її розмірах не мають достатньо коштів для того, щоб переселитися в безпечніше місце і закріпитися для життя там.
15. СЛІД ПЕРЕСТАТИ РОБИТИ ПРИФРОНТОВИХ МЕШКАНЦІВ ЗАРУЧНИКАМИ ПОЛІТИЧНИХ ІГОР. Останнім часом з боку представників нової української влади стало трендом маніпулятивно прив'язувати питання поліпшення гуманітарної ситуації в прифронтових населених пунктах до питання відведення українських військ. Буцім необхідною умовою поліпшення становища тамтешніх мешканців є саме відведення. Проте така позиція не відповідає дійсності. Покращувати гуманітарну ситуацію можна було як раніше, так і потрібно прямо зараз. Штучна ж прив'язка цих завдань української держави до питання відведення військ робить мешканців прифронтових населених пунктів заручниками як внутрішньоукраїнських, так і міжнародних політичних ігор.
16. СЛІД ПЕРЕСТАТИ РОЗГЛЯДАТИ ПИТАННЯ ВІДВЕДЕННЯ ВІЙСЬК ЯК УМОВУ ДЛЯ ПРОВЕДЕННЯ "НОРМАНДСЬКОЇ ЗУСТРІЧІ". Цей аргумент випливає з усіх вищеперерахованих. Доцільність або недоцільність відведення українських військ від сьогоднішніх позицій сьогодні має вирішуватись на національному рівні, в широкій відкритій дискусії з представниками різних соціальних груп українців. Керівництво Росії та його ситуативні партнери з урядів західних держав не мають диктувати українській владі чи проводити відведення, та в які строки його проводити. Якщо ж на національному рівні в Україні таки буде вирішено відводити наші війська на певну відстань, то його слід проводити якісно, зі справжніми, а не декларативними гарантіями безпеки для мешканців відповідних населених пунктів. Відмова від якісного підходу буде відмовою від життів, здоров'я і свободи українських громадян.
Аргументи підготовлені під загальною редакцією аналітиків громадсько-політичного руху "Межа" (https://www.facebook.com/mezhamovement)
Призовая цель, або Надгробные Красные Кресты
Tuesday, 15 October 2019 15:19На следующий день уже Красногоровка — еще двое медиков зацеплены снайпером, слава Богу «триста».
Давайте только перестанем стрелять, и война закончится.
Я уже объяснял негодующим: в гибридной войне медик является приоритетной целью. Тем более медицинский экипаж — для противника это просто коробка с подарками. Разнести небронированную машину можно элементарно даже осколками, пизднув даже не точно по ней, а где-то рядом. А в ней (загибайте пальцы); медик, которого надо готовить в пять раз дольше, чем сержанта; пилот — как правило с дополнительной специальностью, ну и возможен сопровождающий санитар или медстестра.
А бонусом, возможно, в медотсеке «трехсотый» в любом звании, как вишенка на торт.
Да это «лаки страйк» для любого стрелка!
Какой нахуй «красный крест», это вам не кино Михалкова с благородными немецкими асами люфтваффе, сейчас носить «красный крест» все равно что мишень на себя нашить. Поэтому наши «красные кресты» - темно-зеленые на оливковом или песочном фоне. Чтобы только свои могли рассмотреть. Если рассмотрят чужие, то вероятность дожить до победы у медика падает быстрее всех.
И так будет вопреки любым конвенциям, до тех пор, пока за охоту на медиков российские оккупанты будут поощрять и платить премии. А будут, ибо это проистекает из логики гибридной войны «ихтамнетов».
Если в ВСУ так или иначе ответственность за военные преступления можжно проследить — в силу единоначали и вертикали подчинения, то в бандитских наемных формированиях с российскими командирами ответственность отсутствует вообще.
Кто стрелял? А никто. А докаж. А нас там нет.
Я эту науку проходил еще в Ширике: «А это место мы проскакиваем максимально быстро, оно простреливается ПТУРом с того холма.» - говорит Коммандер. «Но мы же на скорой помощи!» - «Именно поэтому.» Аппетитный, белый, чистый, крахмально-хрустящий скорячок. С лампочками. Ням-ням.
И попытки забрать тела гражданских с нейтральной территории. «Забирайте, мы не будем стрелять.» Наши выходят. Н-н-а! Уходят. «Вы же обещали не стрелять!» - «А мы и не стреляли...» - «А кто?» - «А хуй его знает… Забирайте.» Выходят. Н-н-а, еще раз. Уходят. «Ебвашумать, забирайте сами.» - «Да нахуй они нам нужны. Забирайте, в этот раз точно не будем стрелять». Выходим в третий раз или нет?
То есть, методики и подходцы гибридных нелюдей известны давно и прочно. И отношение бандитов к неконвенционным целям, и безначалие подразделений, и анонимность командиров. И перемирия, заключаемые как раз под необходимость оккупантов отрыть и усилить фортификации, не опасаясь нашего огня - и нарушаемые тут же, как только застынет бетон вражеских укреплений.
Это знали все. Кроме Зекоманды, которая только в этом году узнала, что у нас с Россией идет война, а не гастрольный и корпоративный чес.
Так что, Вова, достаточно перестать стрелять? Ну, мы перестали. Что дальше? Ты пойдешь, попросишь своих друзей по ту сторону тоже перестать стрелять? Или нам начать стрелять самим в себя, чтобы твоих друзей даже не утруждать такими мелочами?
А может ты в своей гламурной васильковой рубашке приедешь на передок, наденешь любимый бронежилет без плит и погуляешь вдоль линии с выразительным «красным крестом»? Авось, оккупанты тебя узнают и пожалеют, ты же полезный для них идиот.
Но, возможно, ты наткнешься на российского снайпера, который не смотрит телевизор, не в курсе что ты известный Ван Клиберн хуем по роялю и по совместительству Верховный Главнокомандующий, не рассмотрит фирменной улыбки под каской с красным крестом на белом фоне (все по конвенции)— да и разделишь судьбу простого парамеда?
Ах, какие охуенные будут похороны! Наверняка, шикарный концерт от «95 Квартала» и раздача пирожков.
***
Невеселый стеб, да. Но это веселее, чем выслушивать по телефону: "Але, Горький, ты в порядке?" - 15-20 раз в день. И не я один, мы все по очереди отвечаем — нет, все в порядке, это не меня. Каждые пять минут у кого-то в кармане начинает трезвонить: «ты жив»? Да жив, жив. И все живы. Нет, это не нас под Водяным. Это совсем другое Водяное, мариупольское, а у нас — ясиноватское, у нас нет интернета и регулярно пропадает связь. Мы даже свои новости узнаем последними. Я вообще сначала подумал, что это какой-то флешмоб: почему это все озаботились нашим здоровьем?
И на том конце провода «слава богу, что не тебя». И от этого еще хуевее на душе. Не тебя.
Военный врач знает на что идет. Но когда охота начинается на «красный крест», за своих безоружных врачей вступается армия.
Только вот хуйня какая — надо перестать стрелять.
А дальше будет так: сокращение армейских медиков на 1000 человек уже анонсировано, потом под предлогом безопасности гражданских выгонят с передовой тех самых медиков-добровольцев (по случайному совпадению, как раз на которых начата гибридная охота).
Ну, мы же не воюем, на кой нам столько врачей? Мы не стреляем. А то что стреляют по нам — так это Россия временно утратила контроль над своими наемниками на нашей территории. Верно, Вова?
Вот как только восстановит контроль — сразу все станет хорошо
Отсутствие гарантированной медицины на передке — самый сильный демотивирующий фактор для солдата. Спросите любого воина. Хуже, пожалуй, только прямая измена командиров на фронте и близких дома.
Мы скорбим о гибели наших коллег и побратимов. И хочется спросить развеселых пиздюков, которые во время подлой гибридной войны взялись порулить «поприколу», даже не понимая к каким последствиям приведут их действия — а хоты бы погуглить про «гибридную войну» можно было? Ну или самим поучастовать, для большего понимания? Ах, да… Я же забыл. Повестка потерялась.
Выяснить заранее — куда ведет дорога «прекратить стрелять, договориться с бандитами, найти копромисс с убийцами и обыграть в карты шулеров», прежде чем обещать это обывателям, далеким от реальности войны еще больше, чем Зеленский (если это возможно).
Героям — слава.
Преступникам — кара.
Равнодушным — презрение.
А жадным дуракам пусть Бог награду назначит. по делам их.
Как остановить этого нарванного карлика?!
Sunday, 13 October 2019 14:20Елена Подгорная
Субботнее утро. Вы в тёплой постели, проснулись и уже готовы пить чай/кофе, гладить котов, целовать детей, обнимать родных, гулять с собаками.
Пройдитесь по дому. Вы или выросли тут, или купили давно желанную квартиру. Вы делали тут ремонт, шили занавески на окна для уюта, заказывали вот тот удобный шкаф, в который влазит слон и оборудовали кладовку, в которой лежит ваша сменная резина и паркуется велосипед наследника.
Ваш дом — ваша крепость. А если это дом в пригороде, то ещё и угодья.
А представьте себе, что пять лет вы жили совсем рядом с войной. Совсем недалеко стоят разбитые снарядами дома. Вы регулярно слышите канонаду. Вы видели террористов у себя на улицах и прекрасно знаете, что это за публика. На «благородных ополченцев» она вам совсем не похожа...
Единственным условием относительной стабильности и спокойствия была украинская армия. Со своими достоинствами и недостатками, мы ж понимаем. Конечно лучше мирный город и полиция на улицах, чем армия. Но маемо тэ, шо маемо.
И вот в один прекрасный день эта армия с ваших улиц должна уйти. Потому что кому-то захотелось поиграть в охуенного политика и миротворца.
Вы понимаете, что скоро на улицах станет опасно. Потому что там появятся всякие люди, привлечённые состоянием беззакония и безнаказанности. Серая зона.
Это такое место, где выживают не все. Где легко можно потерять всё. Здоровье, жизнь, детей, родных. Просто потому, что вы соседу не нравились. Или потому, что в детстве вот тому крутому «ополченцу» подсрачи давали и барышню, которая ему ровно дышать мешала, в кино увели.
Или просто на ровном месте за чужое плохое настроение под опохмел.
Да что там на улице? Дома будет опасно не меньше.
Вы это всё представляете по рассказам в интернете, по фильмам, роликам с ютуба.
А люди в Золотом, например, очевидцы.
И слишком долго жили очень рядом с войной, что бы питать иллюзии про «как нибудь обойдётся».
Поэтому 70% жителей территории, с которой отводят армию, хотят уехать вглубь страны.
Представляете себя на их месте?
Пару дней на сборы и ехать в никуда. Автобусами. Когда и денег то не особо есть. Упаковать самое необходимое. Объяснить детям, что их любимые игрушки взять не получится, вот только мишку может быть... Потому что куртка важнее.
Оставить всё любимое и родное. Оставить обезьянам, оставить в опасности, для поругания и разграбления. И не знать, сможете ли вы когда либо вернуться в свой дом? А если сможете, то будет ли он, этот дом вообще?
Новая волна беженцев. Без помощи и поддержки. И Фроловской уже нет. Потому что за пять лет все, кто не устал от войны, вложил в помощь армии и переселенцам всё, что смог.
И у многих уже не осталось лишней сковородки, подушки и одеяла. И лишней тысячи гривен уже нет.
Не потому что очерствели. А потому что реально нет. Физически.
И не важно, какие они — эти люди из Золотого, например. Они в любом случае такого не заслужили.
Этот эксперимент будет очень дорого стоить всем нам.
Это хуже кассовых аппаратов каждому ФОПу, хуже повышения тарифов и урезания субсидий.
Это сломанные жизни. Это сделать массу людей бездомными. Это как переселение, но только без теплушек и да, спасибо, что не в Сибирь и не в пустыни Казахстана.
Я не знаю, как остановить этого нарванного карлика, которого мой глупый народ избрал весной себе президентом. И мне страшно жаль, что теперь нам всем приходится пройти этот урок.
Остался только один вопрос — доколе?
Oleg Radkevych
5 жовтня о 20:19 ·
#злочинні_накази_преЗЕдента
Возвращаемся в 2014
7 октября в день рождение хуйла планируется отвод войск в Золотом. Совпадение?! Не думаю.
Население в Золотом составляет почти 14 тыс. То есть мы фактически отдаем в плен 14 тыс. Наших граждан.
Для чего все эти усилия по освобождению пленных, если мы десятками тысяч отдаем наших граждан в плен?
Ситуационная конфигурация размещения войск в районе предполагаемого разведения войск населенного пункта Водяное не позволяет провести это разведение равноценно для обеих сторон. В планируемом разведении наша сторона теряет наиболее важные точки контроля за территорией и отдает полностью населенный пункт с населением около 300 человек фактически под контроль оккупанта. Разведение войск в районе Водяного создает серьезную угрозу скрытого нанесения удара по позициям украинских войск с прорывом обороны на стыке новых позиций.
Оборудование новых позиций при условиях не прекращающихся обстрелов создает угрозу серьезных боевых потерь.
Добровольцы не хотят преподносить такой подарок хуйлу и в случае отвода ВСУ, готовы занять оставленные позиции. А там и волонтеры подтянутся.
А тем временем против реализации "формулы Штайнмайера", а фактически против отвода войск выступили уже 8 городских и областных рад.
Все будет Украина! Я узнавал.... Слава Украине!
P.S. Статьей 60 Конституции Украины установлено, что никто не обязан выполнять явно преступные распоряжения или приказы.
Иван Лютый
Thursday, 10 October 2019 23:10Лютые новости:
1. Днюха у Путина.
Дружно пожелаем ему мягкой земли над головой. Метра два.
2. Из всех малороссов 73 выбрали самых лучших.
Министр экономики Тимофей Милованов, учитель слуг в Трускавце: "Меня особо никогда не интересовала Украина ... я особо ничего не понимал в экономике и продолжаю ничего не понимать... "
Сразу чувствуешь, что на подходе экономические реформы, рост экономики и увеличение ВВП на 40%.
Прямо жопой чувствуешь приближение конца эпохи бедности.
3. Шара так и не пришла.
Министр финансов объяснила, почему тарифы на коммуналку снижаться не будут. Минфин и Кабмин не планируют снижать тарифы, поскольку выступают за введение рыночных цен на энергоресурсы.
4. Новой власти нужны рабы.
Разумков: безвиз для Украины опасен тем, что выезжает рабочая сила.
Министр МОН Украины: зачем детям в школе усиленно преподавать английский? Ведь мы боремся с тем, чтобы люди не выезжали за границу. Не знают английского, не будут выезжать.
5. Достижения Зе власти за неделю:
- принять формулу Штайнмайера;
- сократить финансирование ВСУ на 50%;
- объявить об отводе войск;
- объявить о планах запуска ЖД сообщения с ОРДЛО;
- вдуть ФОПы;
- начать сотрудничество с СК Мацковии;
- побить горшки с США, помощь заблокирована;
- Европа послала;
- сдать Станицу;
- МВФ кредит не дал.
Дайте ему еще 100 дней.
6. Куда влезла тупая Моника.
Окружение Дональда Трампа добивалось увольнения главы “Нафтогаза”.
Этот круг бизнесменов и доноров республиканцев апеллировал связями с Джулиани и Трампом, пытаясь определить новое высшее руководство крупной государственной газовой компании Украины. Их план состоял в том, чтобы затем направить выгодные контракты в компании, контролируемые союзниками Трампа.
В центре этих усилий стояли три бизнесмена — два уроженца СССР Лев Парнас и Игорь Фруман, а также нефтяной магнат из Бока-Ратон (штат Флорида) Гарри Саджиант III. (Парнас и Фруман обвиняют Беню в подготовке их убийства) Согласно плану бизнесменов, гендиректор “Нафтогаза” Андрей Коболев должен был быть заменен другим топ-менеджером компании Андреем Фаворовым. Нынешний глава НАК “Нефтегаза” Коболев считается человеком, связанным с известным американским предпринимателем Соросом. Последний же является ярым врагом Трампа и сторонником Демократической партии США.
Так Моника попала между молотом Трампа и наковальней Байдена.
Чувствую будет Монике и "разведение" (ягодиц) и "имплементация" (по самые помидоры). Даже у Овоща не было столько желающих головы клиента.
7. При Порохе Минск не выполнялся никем. Но отгребали санкциями за это исключительно Залесье.
В этом и была суть дипломатии ПАПы, о чем прямо он, конечно, сказать не мог.
Как говорится, почувствуйте разницу с тем, что имеем сейчас.
Зелебобики сейчас обвиняют Порошенко за то, что эта зеленая тварь сдает Украину? Я почитал их комментарии под вчерашним постом. Это страшно. Страшно жить в стране, где 73% долбойобы. Люди не используют мозги, чтобы думать и что-то понять, ретранслируют тезисы Г+Г.
Зелейоби, хватит призывать людей с Майдана "идти на передовую", они там были. В отличии от вас им некогда смотреть Сватов и Г+Г, поэтому у них чистый разум, трансцендентальное сознание и критическое мышление.
Спорить с долбойобом - все равно, что подтирать жопу соломой - жопа порезанная, руки в говне, смысла ноль.
Я не читаю книги, которые мне не нравятся. Я не смотрю фильмы, которые мне не нравятся. Я не общаюсь с людьми, которые мне не нравятся. Я не считаю зеленую дрянь народом Украины. И поэтому, все зеленые туловища, от которых тянет блевать, с моей ленты идут в бан стройными рядами.
8. В завершение.
История показала, что в отношениях с Московией эффективна только формула Степана Бандеры.
Единственные правильные выборы на оккупированной части Донбасса - это когда возле урны стоит украинский полицейский из Жовтневого РОВД, его охраняют ВСУ, под избирательным участком стоит танк из Каменного Брода, границу контролирует погранотряд на Мирном, а на телебашне висит украинский флаг и Пасечник.
Все будет Украина! Я узнавал.... Слава Украине!
Таня Адамс (Киев, из Донецка)
Sunday, 6 October 2019 15:04Гангрена не останавливается сама по себе. России ВСЕГДА мало земли и влияния.
Россия ВСЕГДА просто поглощала народы, переваривая их и единую жижу.
В питательный субстрат своих амбиций.
Так что, ребята, мир - это только лишь период покоя между «Россия готовится напасть» и «Россия напала». И даже полное и бесповоротное поглощение Украины НИКАК не гарантирует мальчиков от гибели.
Снимайте уже очечки свои розовые. Когда страус суёт голову в песок, снаружи остается заманчивая, незащищенная жопа.
За його словами, такі дані він отримав з низки прифронтових населених пунктів.
Селище Тошківка:
"Нам страшно за свої життя. Нема жодних гарантій, що нас тут не переріжуть після відводу українського війська. У наших на хуторі Вільному також паніка, ми не розуміємо, що буде далі...".
Місто Красногорівка:
"Тільки робота тримає від психологічного зламу, ми абсолютно не розуміємо що буде завтра з тими хто за Україну. Прихильники росіян вже святкують та чекають на гостей - уяви собі якщо вбивці прийдуть в наше місто до своїх родичів, коханок або однокласників. І спробуй ще доведи, що вони вбивали українців - прийдуть як ангели, жоден з них не зізнається, що тримав автомат та вбивав. Та після перших 100 грамів випитого самогону нас почнуть шматувати, а ми їх у відповідь - переможе смерть".
Місто Золоте:
"Ми тут проти виведення українського війська. Таке враження, що всі сили спрямовуються на комфорт тих хто перетинає КПВВ, а що буде з активною українською громадою нікого не цікавить. Тільки військові підуть і нам самим тут відбиватися від проросійських неадекватів? Хто буде замість військових? Місцева поліція нас не захистить, бо неадеквати бояться тільки військових. Тоді дайте нам зброю і ми захистимо себе самі...".
Також Потапчук розповів, що стосовно виведення українсько війська розмовляв сьогодні з відомою волонтеркою Євгенією Левінштейн Женя Дисс (громадська організація Євгенії "Українські рубежі" має філію в Золотому) і її контакти в прифронті також у панічному стані, бо відсутні гарантії безпеки життя проукраїнської громади.
"Журналістам надам контакти проукраїнської громади - поспішайте, поки люди в прифронті мають ще віру", - додав він.
https://espreso.tv/news/2019/09/21/quotnam_strashno_za_svoyi_zhyttyaquot_proukrayinske_naselennya_po_cey_biy_liinyi_rozmezhuvannya_v_panici_cherez_quotrozvedennya_sylquot_na_donbasi
Андрій Парубій: Формула Штайнмайєра – капкан Путіна
"Формула Штайнмайєра" була покликана ніби то запустити процес виконання Мінських домовленостей і пропонувала впроваджувати пункти Мінська "паралельно":
· Спочатку Україна вводить в дію Закон про вибори на Донбасі.
· Потім сторони відводять війська.
· Потім на непідконтрольних Києву територіях проводять вибори.
· ОБСЄ наглядає за виборами і підтверджує їх легітимність.
· Україна надає Донбасу окремий статус, вводячи в дію Закон України "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей".
· Тоді незаконні збройні формування та самопроголошені органи влади припиняють своє існування, до них застосовується повна амністія.
· І тоді Росія виводить свої війська, а Україна приймає Донбас із особливим статусом у свій склад та отримує контроль над кордоном.
Не сумніваюся, що цей план писався або у Кремлі, або ж у тісній співпраці з російським Генштабом. Бо насправді тут не йде мова ні про яку паралельність. А реалізація такого плану буде мати наступні тяжкі наслідки для Української Держави:
· Хто "переможе" на виборах на окупованих територіях сумніву у нас немає – сьогоднішні проросійські терористи стануть тут владою яку Київ буде змушений визнати.
· Саме ця "влада", "обрана" під контролем окупантів, буде мати не лише повний контроль над усією Донецькою та Луганською областями (так, над усією, а не лише над тією частиною, що окупована), але й буде домагатися права блокувати будь-які євроінтеграційні спроби України, не кажучи вже про вступ до НАТО.
· Збройні формування так званих ЛНР і ДНР стануть місцевими "правоохоронними органами" і будуть "пильнувати" за дотриманням місцевих "законів".
· Злочинці, які вбивали та калічили українських воїнів і мирних мешканців, отримають амністію.
· Україна буде нести абсолютну відповідальність за відновлення повністю зруйнованої інфраструктури Донбасу, за масове безробіття та злочинність. І, звичайно, на нашу державу лягає усе фінансове навантаження. У тому числі Україна довічно буде виплачувати пенсії бойовикам та їхнім родинам.
· А Росія в результаті з агресора та окупанта перетвориться на миротворця та благодійника для "народу Донбасу". З неї знімуть усі міжнародні санкції.
Андрій Парубій: Формула Штайнмайєра – капкан Путіна
https://blogs.pravda.com.ua/authors/parubiy/5d84cd1d4924a/
Розводити війська - це складніше, ніж розводити "народєц". Хоча б тому, що в Армії, всупереч стереотипу, люди не дурні і вміють рахувати. Отже, що таке ВОП (взводний опорний пункт) чи РОП (ротний опорний пункт)? Це така штука, яка коштує до х... пояса грошей. Як, втім, і будь-яка позиція. Це сотня кубів дерева - колоди, дошки, бруси - діловий ліс - словом. Це тони металу - швелери, кутники, рейки, таври і т.д. Це бетон. Люди, ви знаєте, як важко на фронті з бетоном?! На одній з позицій, де я був, бетон брали з опор електропередач. Просто, "бардаком" (БРДМ - броньована розвідувальна машина) смикали тросом опору - вона падала, її волокли до місця і мостили з неї перекриття на "бунгало" (бліндаж). За цю богоугодну справу порятунку особового складу - будівництво "бунгало" з насмиканих опор та бетонних плит з безхазяйних ферм - ВСПшечка (військова служба правопорядку) спільно з прокуратурою склепали на ротного годне кримінальне провадження з зайобисто довгим номерочком в єердеерочці (ЄРДР - єдиний реєстр досудових розслідувань), де слізно розказували, як рожевощокий (за іншою версією - червонопикий) хаязяйновитий ротний (на "гражданочці" прораб-будівельник) сам-один, спиздив весь бетон з усього Ясинуватського району, знищив абсолютно всі лінії електропередач і підірвав економічний потенціал "кармільцев" аж до Камчатки - нині і присно і вовіки віков.
Ротний - чоловік простий. Слово "х@й" у нього, як в корейця, має безліч значень, в залежності від наголосу. В той момент воно було сказано чітко, як постріл. І дрищ з військової прокуратури, під акомпанемент прильоту "кабанчика" (120мм міна) біг за "бобіком", який у@бував в сторону Комсомольського зі швидкістю гепарда. Хулі - хіщнік. А всі решта епізоди справи гепард на "бобіку" писав уже в Сєвєродонєцку - туди не прилітає...
Так-от: бетону нема. Вапше. Вогулє і зовсім. Його треба найти і "організувати". Організаційні заходи для нашого військовослужбовця можуть закінчитись довгим записом в єердеерочці. Але, крім бетону, вопше, зовсім, взагалі і вогулє - нема лісу. От, всі ці шановні газди і газдині, які чотири з п'ятьох років війни кажуть, - "шо їм там давати - там всьо є!", скажіть мені, а де ліс? Де в тому Донецькому степу ліс? Колода, дошка, балка, курва, плінтус, хоча б?! Де!? А лісу треба - вагонами. Ешелонами треба лісу. А дає армія ліс? Держава? Хто дає?! А ото й воно - нарід дає. Волонтери. По всій Україні - де тільки є лісництва нарід з лісниками для війська ліс організовує. Люди, броніків не треба, харчів не треба. Ніц не треба - дайте ротному лісу. Дайте дошки, балки, колоди, стовпчика. Та, хоч, плінтус, дайте. Бо біда. Бо хана. Бо треба кріпити стінки окопів і бліндажів. Бо треба робити перекриття, бо: треба, треба і треба. А дають - ви в курсі, як вимовляє ротний це китайське слово в той момент...
Уже кілька років волонтери шурують на фронт не форму, амуніцію, броніки і каски, а ліс, швелери, буржуйки, клейонку і тони - тони! - цвяхів і скоб.
Позиція - це колонія, форт, осередок цивілізації, джерело життя і оплот людськості. Це мільйони - саме мільйони! - народних - саме народних! - грошей. Кожний цвях, дошка, колода - це відірвані від дітей, забрані в сімей гривні. Кілометри електричного кабелю, тони солярки і бензину, тисячі генераторів, сотні і тисячі кубів дерева - це не Армія дала, не держава. Це народ віз, волочив, слав туди, на "нуль". Лінія, яка відділяє наш світ - світ людей - від скотів, складена не з гівна, палок і "американських кунгів", як це передбачали високолобі київські стратеги і дешеві журналістські шльондри, а з добротних матеріалів, які всі ці роки збирав і довозив народ. Саме той народ в ім'я якого зараз і грабують його самого. Саме той... Армія тупо не мала на все це грошей і можливості придбати. Взагалі.
Хочете "розвести"? Вивести хлопців з їх, своїми руками зроблених фортець - куди?! на голе місце? Де знов треба "організувати" бетон і дріт?! Знов просити дерево?!
Так, ми будували ці укріплення для того, щоб з них піти. Але - вперед. Не назад. Не для того, щоб обригане рассєйське чмо в куфаєчці могло застрелити воїна в його рідному місті. Не для того, щоб попачлєнци з автоматами могли забирати дрібні гроші в дітей по дорозі до школи. Не для того, щоб вони безкарно могли вбивати будь-кого по всій Україні. Ми маємо піти вперед. Тільки вперед. А поки не можемо - стояти на цій лінії до закінчення віків. До скону. Бо стояти на укріпленій лінії - не бігати зайцем від моторила у своєму районі. Бо стояти і тримати скотів, щоб не покусали людей, за бетоном і колючим дротом, закопаними вогневими точками і пристріляним простором перед ними - це правильно. Це береже мільйони життів. Навіть тих, чий інтелект не дозволяє таке бачити.
І ще - як відійдете - я більше не маю звідки брати ліс. Клейонку. Скоби. Цвяхи. Цемент. Кабель.
Ліпше я візьму автомат.
Бо банківська картка вже порожня.
https://www.facebook.com/hurvinyk/posts/1167527893441998
Умри, Баканов, лучше не скажешь
Thursday, 19 September 2019 17:17я - деструктивный элемент, который, ьлять, не позитивно натсроен!
Умри, Баканов, лучше не скажешь.
Иван Баканов, прямая речь:
"Есть ли у меня информация о "путче Порошенко"? В структуре СБУ есть целый департамент, который занимается этими вопросами. К сожалению, есть деструктивные элементы, которые не позитивно настроены. Но мы, конечно, проводим разные оперативные меры".
Источник: http://news.bigmir.net/ukraine/1939541-Bakanov-otvetil--chto-izvestno-o--putche-Poroshenko-
© News.bigmir.net
ПІДТРИМАЙТЕ ПЕТИЦІЮ
Monday, 12 August 2019 20:18Визнати Україну правонаступницею Української Народної Республіки, а “радянські” роки історії України - роками окупації
Завдяки багаторічній плідній праці пропагандистів певна частина українців і сьогодні не відчуває себе громадянами незалежної країни, все ще вважаючи себе “радянськими” громадянами та називаючи Україну частиною СРСР.
Але Україна - це не пострадянська країна, і не була вперше утворена після розпаду СРСР у 1991 році.
Україна є правонаступницею Української Народної Республіки яка була утворена 22 січня 1918 року і була анексована за результатами Ризького договору 1921 року між Польщею, з одного боку, та Росією з другого.
Фактично це означає, що з 1921 року по 1991 рік територія України була насильницьки окупована Росією, а її громадяни стали заручниками окупантів.
Після оголошення незалежності України, 24 серпня 1991 року, факт передачі прав було засвідчено 22 серпня 1992 року, коли президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав грамоту Державного центру УНР Президентові України Леоніду Кравчуку.
Це означає, що українська незалежна держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею Української Народної Республіки.
Офіційна заява ДЦ УНР звучала так:
“Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки”.
Сьогодні президенту України просто необхідно визнати факт правонаступництва України від УНР.
Визнаючи даний факт Україна підтверджує, що:
- Визвольна війна України проти РРФСР та потім СРСР, а де факто Росії не була ані злочинною ані зрадницькою, тому, що це була справедлива війна з загарбником за незалежність.
- У Другій світовій війні Україна, як і інші захоплені Росією національні країни, брала участь у якості заручника який опинився на межі інтересів двох людожерських режимів.
- Україна не має відношення до злочинів комуністичного режиму. Як під час Другої світової, так і під час інших загарбницьких війн розв'язаних Росією.
- Україна не має жодного відношення до міфічних перемог Росії та її державних та релігійних свят.
НЕЗАМУТНЕНІСТЬ
Monday, 8 July 2019 16:38(https://lenta-ua.dreamwidth.org/948165.html)
Бувають такі розмови, які ведеш ліниво, відповідаєш, бо питають. Попросити б, щоб заткнулись, не можна, образяться.
- Ой, як ви засмагли. На морі були?
- Так, на морі.
- Довго були?
- Та ні. Заскочили ненадовго. Туди й назад.
- А на якому, Чорному чи Азовському?
- Азовське.
- Дорого відпочивали?
- Та ні. Дорога завжди виходить дорого, а на самому морі недорого. – хмикаю я.
- А де? Скажіть, бо я збираюсь, скоро відпустка, не знаю ще, куди їхати.
- Та вам там не сподобається.
- Та ви скажіть. Я колекціоную відгуки про різні курорти. Ви ж на курорті були?
- Певною мірою.
- То як називається?
- Широкіно.
- О, я щось чула. Кажуть, хороший курорт.
зітхаю…
- А людей багато?
- Малувато. Хотілось би більше. – вже з посмішкою дивлюсь на цю незамутненість.
... нічого не розумію. Вона ж знає мене, розуміє, з ким говорить.
- А я люблю, коли мало людей на морі. Я мрію знайти такий курорт, де взагалі немає відпочиваючих. Лише море і я.
- О, то вам туди, точно. – вже одкровенно насміхаюсь.
- А море там яке? Глибоке, мілке?
- Мілке. Кажуть, можна йти і йти, доки натрапиш на глибину.
- Кажуть? А ви ж купались?
- Та що я, ідіотка, в тому морі купатись?
… а мабуть, таки ідіотка. Санді й Рітка колись стрибнули в те море, зовсім вже нічим було дихати, сорок в тіні. А я ж дозволила, певно таки ідіотка. Правда, супроводжуючі дозволили. І теж наче не ідіоти. Скучили, понімаєш, за дівчатами в купальниках. Потім огребли всі. Особливо коли Рітка знайшла ВОГ на пляжі, та й відкинула його вбік.
- Та що я, ідіотка, в тому морі купатись? – замислено говорю я.
- Ха-ха-ха! А я люблю Азовське. Канєшно, я знаю таких людей, для яких це море і не море. Ви, мабуть, теж любитель Чорного.
- О, так…
... як ми збирались, як стягувались грошима на ті дрібні поїздки в Крим. Хоч ненадовго, хоча б на пару днів. Показати дітям справжнє море. Аж доки діти не зросли та й самі не почали туди гасати.
Давно.
Колись…
- Корочє. Якщо там неглибоко, і мало людей, їду туди! Порожній пляж, це ж моя мрія! Підкажете, де там зупинитись?
- Та де завгодно. Вільних маєтків повно. – кажу, уважно вглядаючись в обличчя, мені все здається, що співрозмовниця зі мною жартує, підхопивши звичні наші волонтерські жарти щодо Широкіно.
Ні, не жартує. Сучасна україномовна жінка, молода, але не юна, дивиться новини зрідка по телебаченню. Щось там читає. Не розумію.
- То як туди дістатись? – вся у очікуванні, я думаю, порожні пляжі, лише ти і море, рай на землі.
- Через військкомат. – кажу я.
- Не поняла! – натикається зрештою вона на мій погляд.
- Йдете у військкомат, підписуєте контракт, починаєте служити на фронті, очікуєте ротації саме в Широкіно, і ось вам, довгий порожній пляж. А тільки прогулюватись ним не завжди безпечно. Можна нарватись на міну.
- Ееееее…
- А людей там майже зовсім і нема, з людей там лише військові. Усіх цивільних евакуювали з Широкіно ще у п’ятнадцятому році.
- Аааааа… ви про ето…
- Так, я про ето. І я вам дивуюсь. Невже ви не відслідковуєте історію нашої війни?
Здається, я її таки послала.
Я мало що вмію робити в цьому житті, але вишукано послати я точно вмію, послані жалілись не раз:
- І нічого ж образливого не сказала. А послала.
А ось ще одна розмова.
- Мені сказали, що ви волонтер. Так, да?
- Саме так.
- І ви буваєте на фронті, правда?
- Правда. Чому вас цікавить фронт? У вас хтось там?
- Ну, друг. Я б йому допомогла, але останнім часом він чомусь не виходить на зв’язок.
- Який підрозділ?
- Я не знаю підрозділ. Я тільки знаю, де він служить, він говорив, зараз згадаю. А, Іловайськ!
- Кхе-кхе-кхе……
- Ой, вам погано? Водички?
- Та ні, просто закашлялась. Точно Іловайськ?
- Точно. Зараз подивлюсь у повідомленнях. О, ні. Він був у Іловайську, а потім їх перевели у Єленовку.
- Давно?
- В смислі?
- Давно перевели?
- Та ось кілька місяців тому, і потім він вже не виходив на зв’язок. Так я думаю, може, йому чимось допомогти?
- Це ваш близький друг?
- Та ні. Просто друг сім’ї, колись дружили сім’ями, потім він розвівся з дружиною, перевіз дочку до Москви, а сам пішов служити. То, може, ви можете взнати, що з ним і чому він не виходить на зв’язок?
- Взнати це складно. Але я можу зробити для вас інше.
- О, дякую…
- Я можу подзвонити певним людям на фронт, і попросити їх зробити так, щоб ваш друг якомога довше не міг виходити на зв’язок. В ідеалі – щоб він ніколи не міг вже вийти на зв’язок.
- О! А! Тобто? – здається, в цій гарненькій голівці закрутились якісь думки.
Сучасна молода жінка, україномовна. Іноді навіть дивиться новини, цікавиться фронтом.
- Тобто, ваш друг поїхав служити до ДНР, а може, й до російських військ. Там добре платять за це. Бо Іловайськ, а також Єлєнівку окупували ще п’ять років тому. І всі війська, які там зараз стоять, є російськими військами. Або бандами ДНР.
- Ой… - жахається вона нарешті. – Це точно?
- Точніше не буває. – вже регочу я. – І все, що ви можете, це забути про свого друга. В ідеалі, віднести його дані до СБУ. Хоча толку, там таких даних вагон і маленький возик.
- А я ж все думаю, і чому він дочку відправив до Москви. А он воно як. – починає нарешті мислити ця ясна незамутненість.
- І знаєте, я не розумію ось чого. Ви ж дивитесь телевізор. Ви ж, мабуть, чули про Іловайську трагедію. Чули?
- Так, чула, але ж я думала…
- Не знаю, що ви там думали, але НЕ ЗНАТИ хоча б основних віх нашої війни в наш час злочинно.
Здається, я її таки послала.
… як ми кричали, як ми писали, як говорили ми про це!
На кожному інтерв’ю, у постах через один, аж нам вже зауваження робили – ну, що ви, мовляв, все про одне та про одне. Розкажіть краще щось цікавеньке.
А ми говорили, знову й знову:
- Країна не знає про свою війну. Країну відгородили від війни і продовжують відгороджувати. Країна мусить взнати про свою війну. Через біл-борди в оцих мирних містах, це найперше. Щоб кожен, їдучи маршруткою, метро, таксі чи на своїй машині, натикався поглядом на руїни і написи на бордах «Це Широкіно. Це зробив російський мир», «Це Авдіївка. Це приніс «рускій мір», «Це госпіталь. Оці інваліди у візочках, це приніс «руській мір» І тоді, й лише тоді, хоч щось почне вертітись у головах цієї незамутненості!
- Ми проти. – відповідали нам. – Ви самі маєте ПТСР, і хочете внести його в країну? А ви не подумали, що буде, коли дитина наткнеться поглядом на цей біл-борд? А вагітна?
- Нічого страшного з дітьми не станеться, хіба будуть трохи краще розуміти навколишній світ і знати про те, що точиться у їх країнах. Наші діти ростуть у цьому, і нічого, лише гартуються.
Але зручніше було саме так – відгородити країну від фронту.
Не лякати країну війною (читай – це ж електорат, а раптом забунтує, Майдана нам не вистачало)
Забезпечити лакшері-війну, коли наче вона і є, а начебто і мир, і ти диви, який багатий мир в цій Україні, до ресторанів люди черги займають!
Так. Було. Зручніше.
Тоді якого чорта вас дивує оцей телеміст «А поговорить?»
Якого чорта вас дивує, що Медведчук зкуповує телеканали і починає там віщати про «рускій мір» - той самий Медведчук, якого б мали посадити надовго, якби у нас, звичайно, СБУ працювала над тим, чим мусить займатись СБУ.
Якого чорта вас це все дивує – адже усе це є лише наслідком політики, яка точилась в нас протягом всієї війни?
… Ньюзван треба пікетувати. І пікетувати суворо.
Бо знову, коли держава не справляється з таким нескладним завданням, як інформаційна політика (а держава не справляється не сьогодні й не вчора, а ПРОТЯГОМ ВСИХ РОКІВ ВІЙНИ!) – на сцену знов виходять ті самі.
Ті, хто свого часу прогнав Януковича.
Ті, хто пройшов фронти і повернувся з них.
Ті, хто ще не повернувся.
Ті, хто ось нещодавно легким порухом руки вирішив надскладну дилему Клюєв-Шарій.
Ті, кого різали, розстрілювали, обливали кислотою усі минулі п’ять років.
**ать, знову ми?
Так.
Але дивуватись мосту «Надо поговорить» смішно. Ваш подив з цього приводу нагадує мені святу незамутненість моїх недавніх співрозмовників.
Не треба незамутненості. Не треба оцієї бездумної простоти. Вона гірше злодійства, вона гірше за все.
Не бійтесь виховувати людей. Іноді навіть через копняки. Іноді навіть через посил.
(фото взято з інтернету. перепрошую у авторів, готовва вказати ваше авторство)
https://www.facebook.com/diana.
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
Янукович был гопник, а Зеленский - так... терпила и деградант
Thursday, 27 June 2019 11:06* * *
хорошо сказано:
Все эти милые люди, в здравом уме и светлой памяти, предали свою страну. Бесплатно, просто так, по причине переполняющего чувства ненависти и презрения. Так бросают больных родственников, так на вокзалах оставляют собак.
«Я вам ничего не должен» - не в один день становится жизненным кредо, это годами длящаяся деформация этики и морали. После такого вернуть человека сложно, если вообще возможно и уж точно не за один день. Попытки просить, стыдить и взывать вызовут только злобу и раздражение.
* * *
Вы выбрали даже не клоуна... вы - выбрали ДЕГРАДАНТА.
Интересный ресурс, обратите внимание: жж timeze
Monday, 27 May 2019 09:32Метою створення цього інформаційного ресурсу є максимальна концентрація всіх достойних уваги матеріалів про діяльність Президента України Володимира Зеленського не залежно від спрямування і характеру цих матеріалів. Інформація - це і є спосіб контролю.
Наші ресурси Твіттер https://twitter.com/UtBto66IbzJ9FAT ЖЖ https://timeze.livejournal.com/
Кремлю потрібен проросійський або нейтральний президент України, щоб було зручніше діяти проти України.
Про це в ефірі "Прямого" повідомив військовий експерт Олексій Арестович.
"Навіщо Росії потрібен проросійський президент України? Медаль росіян за захоплення датується 20 лютого. А 21 лютого при посередництві вищих чиновників ЄС президент Янукович підписує угоду про те, що він залишається ще ні 7 місяців президентом України, тобто росіяни почали відбирати Крим у проросійського президента. Проросійський президент потрібен росіянам або нейтральний лише для того, щоб його було зручніше обдурювати і діяти проти України. Тому обираючи між Порошенком і Зеленським я, як військова людина, думаю так: якщо обирати віртуального кандидата, за яким нема змісту, ця фігура набагато вигідніша нашому противнику, ніж президент, який 5 років доводив, що веде нас в НАТО, та здатний воювати", - наголосив він.
Політик і кум російського президента Віктор Медведчук має намір підтримати на виборах України кандидата в президенти Володимира Зеленського.
Про це сказав Медведчук в інтерв'ю Financial Times.
"Якщо Зеленський дійсно хоче миру і відновлення економічного потенціалу України, то наша партія (Опозиційна платформа - За життя - ред.) підтримає його дії", - сказав Медведчук.
Повідомлялося, що кандидат в президенти України Володимир Зеленський отримав значну підтримку завдяки тому, що виступив проти політичного істеблішменту, однак сам він залежить від олігарха Ігоря Коломойського, який планує використовувати роль президента у своїх бізнесових цілях.
Як розповів громадський діяч Павло Мовчан, перемога на виборах відомого коміка Володимира Зеленського може зреалізувати план Віктора Медведчука та Володимира Путіна, який уже намагались втілити в Україні десять років тому.
Зеленського фінансують люди помічника Кремля Суркова та російського мільярдера Малофеєва
Комік та кандидат у президенти України Володимир Зеленський має потужного "мецената" в обличчі Кремля. Про це свідчить зламане листування бойовика "ДНР" Дмитра Хавченко, і що опинилося у відкритому доступі. Про це пише Newsweek.
Служба безпеки України заявила, що офіційно перевіряє інформацію про фінансування кампанії Зеленського з боку представників російських спецслужб, пов'язаних з "ДНР" / "ЛНР".
Український центр "Миротворець" посилається на взломане листування екс-бойовика "ДНР" Дмитра Хавченка, керівника кримського відділення Союзу добровольців Донбасу. Хавченко - людина Олександра Бородая, який, в свою чергу, працював піарником Костянтина Малофєєва, а після вторгнення в Україну його було призначено "прем'єр-міністром ДНР". "У листах йдеться про те, що російський службовець безпеки, який має зв'язки з керівництвом "ДНР", намагався обміняти криптовалюту на готівку, щоб передати на президентську кампанію Зеленського. В одному з повідомлень член російських служб безпеки зазначає, що вони "затвердили бюджет на дії коміка"", - йдеться у статті.
Електронні листи також демонструють, що частина фінансування надійшла від помічника Кремля Владислава Суркова та російського мільярдера Костянтина Малофеєва - саме вони диктували політику Кремля щодо України.
Гражданская война в Украине
Monday, 15 April 2019 19:04Годовщине АТО посвящается.
Дабы меня не обвиняли в отсебятине, цитата великого рссукого палководца графа Игоря Ивановича Дыркина-Защеканского:
5 лет назад, 12 апреля 2014 года отряд специального назначения "Крым" под командованием полковника ФСБ РФ Игоря Гиркина был переброшен из Ростовской области через границу в Украину и захватил город Славянск. Так Россия развязала войну на Донбассе.
Полный каминг-аут фельдмаршала есть на Цензоре, весьма рекомендую для прочистки памяти: https://censor.net.ua/r3122036.
Хотя Гиркин скромно умалчивает другой факт: по инфе наших донбасских бойцов, первых местных уебанов повезли на Россию (в частности, в Дагестан) учиться на танкистов в начала марта 2014. МАРТА, КАРЛ! Когда никакой АТО еще и в помине не было (она, напомню, была объявлена лишь 14 апреля, после того, как в районе Славянска кацапами были обстреляны и понесли первые потери наши "альфовцы").
Первый "200-й" войны на Донбассе - капитан СБУ Геннадий Биличенко. Еще трое бойцов "Альфы", среди которых подполковник Андрей Дубовик, в том бою были ранены.
Прекрасного радиоперехвата вам в ленту:
0:52, например - "Как эта улица называется?" Сразу видно, местные шахтеры и трактористы! Вон как на местности ориентируются, каждый закоулочек знают.
Потому все вскукареки, мол, Роиссюшка всего лишь отвечала на зверства Киевской нацистской Хунты, массово насиловавшей русскоязычных беременных попов РПЦ и распинавшей мальчиков в трусиках - не более, чем бред воспаленных хлопчатых коробочек.
Мы помним.
Гриценко як приклад раздолбая
Monday, 1 April 2019 00:24_мені_ _було_ _важливо_ _знати_ _напевно_.
А я ж навіть не кандидат, навіть не депутат ніякої ради.
І аж ось собі маєм Гриценка............................
Який, сонечко таке, прийшов на свою дільницю. С дружиною прийшов. А там - сюрпрайз, сюрпрайз! - якраз його дружини у списках і нема...
А висновкі прості:
якщо ти в своїй родині ладу навести не можеш,
якщо ти власній дружині не можеш пояснити, що таке політична грамотність та громадський обов'язок
якщо в вас години не знайшлося на тижні перед виборами заїхати та глянути на той список...
Гриценко, та пішов ти лісом з таким відношенням і з такими своїми образками... дитячий садок.
Що, одним голосом за Гриценка тепер менше? Ну, то так тобі й треба.
©argument-q
Без иллюзий. Простые ответы для европейцев
Saturday, 26 May 2018 10:52Ниже - кое-какие мысли по поводу.
* * *
Они спрашивают: "Хотят ли россияне жить в такой стране, где для правды больше не осталось места?"
Отвечаю:
Да, 86 процентов - точно. Они согласны. Их всё устраивает. РФ - территория рабов. Это и есть "русский мир".
*
Они спрашивают: "Возможно, кто-то из вас думает, что не существует и нас, что вымышлено и это письмо?"
Отвечаю:
чихать они на вас хотели. Существуете вы, не существуете - какая разница? У россиян есть телевизор, в телевизоре - Путин, он сильный лидер и всё делает правильно. Он - молодец. А вы просто (цензура) с европейских задворков.
*
Они спрашивают: "Чемпионат мира по футболу в России — как нам реагировать?".
Отвечаю:
реагировать следует так же, как на ставшее одним из основных мотивов риторики властей и граждан РФ обещание повторить Вторую Мировую, особенно финал - с оккупацией Восточной Европы, стеной посреди Берлина, российскими военными базами во всём соцлагере, российскими танками в европейских столицах, - реагировать изоляцией, реагировать готовностью, реагировать созданием единой концепции противостояния этой агрессии, лжи и подлости.
Потому что РФ будет стрелять, где захочет, когда захочет и из чего захочет. И население РФ так же, как и сейчас, будет радостно говорить "Нас боится весь мир!". Чечня, Грузия, Украина и Сирия ещё не убедили вас в этом? Тогда РФ придёт к вам.
Психологические корни кемеровского шока
В Кемерово произошла, безусловно, страшная катастрофа, особенно гибель детей... просто непереносимо. Но тем не менее общественная реакция впечатляет: откликнулась буквально вся Россия. Я вчера просмотрел подборку фотографий на телеграм-канале Незыгарь – скопления скорбящих людей в разных городах. Ей-богу, рука устанет пролистывать! Город за городом, и маленькие, и крупные, и северные, и южные... Курск, Псков, Ухта, Орел, Ярославль, Волгоград, Черкесск, Ставрополь, Нижний, Череповец, Королев, Вологда, Нарьян-Мар, Пятигорск, Ростов-на-Дону… И это только часть названий. Везде люди, много людей – и собрались они явно не по разнарядке.
Зададим осторожный вопрос – но почему? Почему именно в ЭТОТ раз реакция вышла настолько острой и болезненной? Проведу аналогию: 8 лет назад, в 2010, в той же Кемеровской области произошла практически столь же страшная трагедия – взрыв на шахте «Распадская». Погибло более сотни шахтеров (количество жертв, то есть, было выше); погибли они страшной смертью – кто задохнулся, кто сгорел заживо, кто-то оказался придавлен на глубине порядка одного километра и долго, мучительно умирал, поскольку спасатели так и не смогли пробиться к ним. Еще одно несомненное сходство - то, что причиной катастрофы на Распадской также были названы халатность и разгильдяйство (якобы шахтеры, чтобы не мешать выполнению плана, специально «закрывали» показания датчиков концентрации метана и «вырубали» сигнализацию – как-то это все знакомо, не правда ли?)
Гибель шахтеров также широко обсуждалась тогда, в 2010-м – однако с нынешней всенародной скорбью одновременно в сотнях городов нет никакого сравнения. В чем дело? Может, дело в том, что в шахте погибли все-таки взрослые мужики, а в проклятом ТЦ – дети?
Хорошо, вспомним другую страшную катастрофу – парохода Булгария в 2011 году. Всего жертв, поглощенных Волгой – 122 человека (почти в 2 раза больше, чем в Кемерово), из них – 28 детей. Тоже был шок, вал статей, был официальный траур… но опять же – столь массовых народных «стояний» по всем городам и весям опять же не было! Стоит ли упоминать, что причиной катастрофы опять были названы «халатность и разгильдяйство», прежде всего со стороны команды, продолжавшей эксплуатировать ветхое и неисправное судно? Жертв было больше, детей погибло больше – скорби в обществе все же было явно меньше.
В чем же дело, почему такая разница? Объяснение кому-то наверняка покажется циничным, но от этого оно не становится менее верным. К сожалению, обыватель во всем мире весьма толстокож, а главное – изощрен в изобретении способов, как НЕ особо сильно сопереживать разного рода жертвам. А сопереживать мы начинаем, только когда примеряем чью-то участь НА СЕБЯ. И в этом смысле рядовой гражданин легко находит возможность внутренне отмазаться от сообщений о гибели шахтеров – «но я-то не шахтер! Я-то не полезу сдуру вкалывать на глубину в 1 км!» Он, конечно, все равно сочувствует – но ВЧУЖЕ.
То же и по гибели «Булгарии». «Да, это ужасно, - думает обыватель. – Но я-то, слава богу, УМНЫЙ! Я ведь не стану плавать на каких-то старых ветхих корытах по Волге – что за странная идея?» И – тоже успокаивается.
И вот как раз массовая гибель в обычном торгово-развлекательном центре наносит по такого рода психологической защите сокрушающий удар. Тут уже почти все население почувствовало, что «отмазаться» самовнушением «но я-то так не сделаю!» не получится. Потому что все мы, по всей стране, и в Ухте, и в Пскове, и даже в каком-нибудь поселке городского типа – все так или иначе ходим в эти самые ТЦ и ТРЦ. Потому что они тоже ВЕЗДЕ. И потому что современный горожанин в большинстве своем просто не представляет себе жизни без посещений ТРЦ. А если даже кто-то в них и не ходит (потому что, к примеру, презирает шопинг), он все равно знает, что туда будут ходить его жена, его мама и его дети, и ничего с этим не сделаешь.
И обыватель понимает, что под угрозой оказалась его собственная жизнь, жизнь его близких и детей. Вот что лежит в основе этой вспышки скорби, выгнавшей на улицы сотни тысяч по всей территории РФ: не только понятное сочувствие погибшим, но и СТРАХ. Эти безмолвные толпы на улицах городов – это люди прежде всего испуганные.
Потому что потрясены самые основы бытия: оказалось, что ОПАСНО просто ходить по магазинам!
Зададим еще один вопрос, созвучный первому: да, мы разобрались, что происшествие в одном далеком сибирском городе прежде всего невероятно ИСПУГАЛО население нашей огромной страны; но почему реакция выражается именно в такой форме – в виде почти спонтанного сбора на площадях? Ведь вроде бы этому население никто не учил!
Да, не учил. Но люди покидают свои индивидуальные, со многими удобствами жилища и идут на площади, потому что их влечет, по всей видимости, очень древний инстинкт: при появлении страшной и непонятной угрозы, касающейся всех, людям хочется собраться вместе и держаться поближе друг к другу; возможно, еще древние приматы вот так же спонтанно собирались все возле пещеры, только прослышав о появлении в округе саблезубого тигра.
Иными словами, испуганными людьми движет бессознательная потребность в мобилизации. «Надо собраться, объединиться и вместе что-то такое сделать, чтобы ликвидировать опасность» - таково подспудное желание пришедших (а вовсе не только «просто поскорбеть», как пытается заявить пропаганда).
Этим же объясняется постоянно проявляющееся в коллективном бессознательном стремление к завышению количества жертв. Я был сегодня на передаче «Место встречи», можно сказать, в сердцевине нашего кондового агитпропа, и вдоволь наслушался там активно продвигаемых казенных версий «завышения жертв» - что это якобы «подбрасывают враги», «работают хохлы», «проклятый госдеп раскачивает лодку» и прочий бред в этом духе. Пропагандисты там же усиленно призывали «давать отпор измышлениям» и усердно опровергать «инсинуации». Дурачки даже не понимают, что своими «опровержениями» типа «в Кемерово погибло не триста человек, а всего лишь 70!» они людей на самом деле только РАЗДРАЖАЮТ: общество жаждет мобилизации и максимальной серьезности, прежде всего от властей – и для этого склонно максимально преувеличить тяжесть происшествия – а власти, получается, наоборот, «расхолаживают» и призывают «расслабиться», ведь «жертв гораздо меньше!»
Власти сейчас в России в тяжелом положении, не позавидуешь. Напуганное и обозленное население жаждет мобилизации, требует и, главное, само хочет «что-то делать» - но прикол современной РФ в том, что правящей верхушке скорбящим людям просто нечего предложить. Вся политсистема России устроена «наоборот» - на основе того, что основная масса населения полностью отчуждена от госаппарата и не имеет ни на него, ни на государственные дела НИКАКОГО влияния. Все эти толпы, собравшиеся на площадях – это нули в политическом смысле. От них (нас) ничего не зависит и, по мысли властей, ничего и не должно зависеть.
Естественно, власти будут делать все, чтобы постепенно все спустить на тормозах. Однако память от пережитого шока в народном сознании останется. Ощущение утерянной безопасности, а точнее, ОПАСНОСТИ обычной жизни – это как раз то, чем путинский режим усердно и с удовольствием стращал народ все 18 лет, постоянно поминая 90-е. «Вы же помните, как тогда было страшно жить?! Вы же не хотите туда?»
И вдруг оказывается, что жизнь в путинской России не менее страшна. И непонятно, где выход.
Страна "Хромой лошади"
Wednesday, 28 March 2018 05:56Оригінал --- https://starshinazapasa.livejournal.com/1032028.html
*
Одни построили торговый центр без соблюдения противопожарных норм. Другие забили болт на сигнализацию. Третьи брали бабло и закрывали глаза на недочеты. Четвертые наплевали на пожарные выходы. Пятые заперли детей в кинотеатре и ушли за покупками. Шестые сбежали и даже не попытались спасти. Седьмые, хороня своих сгоревших детей, дают подписки, покорно отдают телефоны и боятся называть свои имена.
Вот я не могу в принципе представить, чтобы меня можно было заставить замолчать в подобной ситуации.
Знаете, в чем дело?
Дело в том, что Путин здесь совершенно ни при чем.
Это ваш великодуховный лишнехромосомный народ убил этих детей. А совсем не Путин.
Инфантилизм, идиотия и неспособность выстроить логические связки подавляющего большинства населения этой территории - и убили этих детей.
Меня поразила история, которую я месяц назад рассказывал в своей программе. Как два рабочих в конце рабочего дня просто пошли домой и оставили открытым коллектор, в котором работали. И даже не подумали его огородить или обозначить. Коллектор наполнился водой. Двое детей в темноте шли, провалились в него и утонули.
Вот, казалось бы, как, как взрослый человек может сотворить такое? Ан нет. В этой богохранимой стране так поступает не то, что каждый второй - восемь из десяти так поступят.
Знаете, чего я постоянно боялся в Москве на улице? Оградок вокруг газонов.
Вот этих, знаете, по колено. Выкрашенных в шизофреническое сочетание зеленой и желтой краски. Каждый раз я шел и думал - ок, оградка держится на столбиках. Ок, в столбики попадает вода. Ок, чтобы столбики не ржавели, их сверху нужно закрыть. Не вопрос. Но как, как, блин, взрослый человек, может додуматься до того, чтобы на столбики высотой в полметра для защиты их от ржавчины приварить острые металлические уголки? Как? У тебя дети, что ли, идиот, никогда не падали? На роликах не катаются? Не видел, как они головой ударяются? Здесь шесть месяцев в году - лёд. Ну вы же обязательно убьете этими своими сраными столбиками кого-нибудь!
Не. Хоть бы хрен по деревне.
Мыслительные центры, отвечающие за логические цепочки, атрофированы полностью.
Что делают во всем мире после подобного? Проводят мозговой штурм. Разбирают трагедию по секундам, по косточкам, по составляющим. И потом, на основе проведенного анализа, принимают все возможные меры для предотвращения подобного.
В Праге каждую первую среду каждого месяца проводится проверка городской сирены. В Штатах учебные пожарные тревоги - бытовая обыденность. В Японии уроки поведения при землетрясении - как закон Божий.
Со школы начинают детям объяснять, что такое разум и как им пользоваться. Чтобы, когда они вырастут, в голову никому не пришло запереть детей в кинотеатре. Или давать взятку пожарным. Или брать её.
В России это невозможно.
Знаете, почему?
Потому что в России нельзя переходить дорогу на красный свет.
Вот в Нью-Йорке можно. Потому что этот город построен на концепции здравого смысла. Если тебе надо - ты можешь идти на запрещающий сигнал. Посмотрел, убедился, что машин нет и опасность ничто не представляет, пошел. Но если ты дебил и попал под машину - ты дебил, и это твои проблемы.
Страны первого мира все построены на концепции здравого смысла. Ко взрослым людям там относятся, как ко взрослым людям. Которые способны выстраивать логические цепочки и понимать, что такие-то и такие-то действия приведут к таким-то и таким-то последствиям. В таких странах априори предполагается, что ты умеешь пользоваться мозгом. И не будешь оставлять на дороге в темноте открытый коллектор. Запирать детей в кинотеатре. Забивать сваю в движущийся вагон метро. Привинчивать рельсу проволочкой.
В России это невозможно в принципе.
Семьдесят лет на этой территории проводился такой социальный эксперимент, что семерых из десяти через дорогу можно проводить теперь только за ручку.
Что дальше? Ну, понятно, что. Сейчас пока шок. И, безусловно, есть от чего. Потом, когда шок чуть пройдет, все начнут ставить свечи на аватарке. И требовать национального траура.
Через неделю успокоятся.
Через год забудут.
Через пять сгорят новые.
Кто помнит пожар в доме престарелых под Ейском? Две тысячи седьмой год, шестьдесят два погибших. Тоже, насколько я помню, из-за людей, запертых в помещении и решеток на окнах. Пожар в интернате для инвалидов, тринадцатый год? Тридцать семь погибших. "Хромая Лошадь" была в две тысячи девятом. Сто пятьдесят два погибших. А тоже был шок и траур. А тоже прошло всего несколько лет, и все опять повторилось. И опять. И опять. И опять.
Годами. Десятилетиями.
И десятилетиями еще будет.
В сотый раз - если трагедия повторяется на протяжении десятилетий, это не трагедия, а закономерность.
Это системный развал адекватного человеческого общежития на всех уровнях.
Если ты живешь в Северном Сомали - ты живешь в Северном Сомали.
Не запрешь детей - изнасилуют, украдут, обворуют. Запрешь - сгорят.
Не Путин строил торговый центр. Не Путин отключал сигнализацию. Не Путин запирал детей. Не Путин покорно дает записки о неразглашении и боится назвать свою фамилию, когда рассказывает о том, как сгорели его дети.
Эта страна преотлично убивает своих детей собственными силами, без всякого Путина.
Пока вы этого не поймете, ничего на данной территории не изменится.
Сомали живет как Сомали не потому, что у них власть узурпирована. А потому, что это - Сомали.
Лучшая стратегия в данной ситуации?
Бегите, глупцы. Это наилучшая.
Но можно и свечки на аватарки вешать, конечно.
Годами. Десятилетиями.
Про плювок у вічність та міну в голові
Tuesday, 27 March 2018 12:42Про видавництво «Фоліо», Галу Сліпушко, тендітні груди, дитячі коси, й ГУСТУ КРОВ
*
Про нашу війну написано вже більше сотні книг. І буде їх ще більше.
Хтось колись зробив дослідження і здивувався, чому за чотири роки російсько-української війни видано книг загалом більше, аніж за всю Велику вітчизняну, як частину Другої світової. Он як виросла літературність суспільства! – радів автор дослідження.
Вважаю, причина в іншому. То не літературна спрямованість суспільства виросла, то вимоги до друкованого слова стали слабшими. Ще слабшими. Далі нікуди, такими слабшими. Але історія, з якою я зустрілась, довела, що я навіть не уявляю глибину падіння сьогоднішніх літературних вимог. Зараз я вам теж розкажу, приготуйте носовички. Принаймні мені мій знадобився, коли я зіткнулась з ЦИМ…
… я прочитала повідомлення у месенджері. Повідомлення було від Галини Сліпушко https://www.facebook.com/galaslipushko, далі Анна Шила (літературний псевдонім):
«Диана, добрый день! Меня зовут Галина. Я написала и готовлю к издательству книгу об украинских женщинах, принимающих участие в АТО. Так получилось, что Вы и Ваша истоия меня очень вдохновила. И я написала о Вас целый расссказ. Я хотела бы попросить несколько Ваших фото для книги, если вы не против!! Заранее спасибо!»
Я злякалась.
Зверніть увагу – оповідання вже було написане. Рішення розмістити його у книзі вже прийнято. Від мене вимагалось лише кілька фотографій. Тобто – радій честі, давай фото і не випендрюйся.
Кожна книга – то вам не аби що. Не журнальна стаття, не замітка в газеті. Книга – то плювок у вічність, і я злякалась, і ви б злякались. Бо якщо вами збираються плюнути у вічність, ви мусите хоча б знати, чим саме будуть там плюватись. І я м’яко, але наполегливо попросила прислати мені чорновик оповідання. Авторка пояснила мені, що всі герої, крім мене, вигадані. І щоб я не шукала там схожості.
- Ага. Я художнік, я так бачу. – подумала я і знову наполегливо попросила чорновик.
Чорновик слухняно ліг на пошту і я почала прискіпливо читати. За дві хвилини я відкинулась на спинку крісла і попросила мені принести:
- кави
- корвалолу
- пігулок від сміху
- носовичка для сліз
саме в такій послідовності. Далі я зібрала біля себе колег-волонтерів і почала читати вголос.
Отже, оповідання розказувало про жінку, волонтера Діану, яка везла на фронт, як завше «оптику, взуття, каски й медикаменти»
- Шо, всьо? – спитав Паша, а Аня обурено пхикнула.
- Ну, отак. Бачте, чим займається Ф.О.Н.Д. Оптика, взуття, каски й медикаменти. Все. Але то дрібниці. Слухайте далі.
Назустріч стомленій волонтерці Діані вийшла дівчина-військовослужбовець. Дівчина була: «висока й тонка, тендітна й сором’язлива. Дві русяві коси спускались на дитячі груди. На світлому, прозорому обличчі були щедро розсипані веснянки, а під тонкою шкірою просвічувалися голубі жилки.»
- Капець, я вже збудився. – сказав хтось з чоловічого складу Ф.О.Н.Д.у
- Збанацький, Юрій, том другий. – прокоментувала я.
Забігаючи наперед – в цій книзі усі дівчата були тонкими й тендітними, з високими (ніжними, дитячими) грудьми і русявими (темними, світлими, пшеничними) косами. А чо, гуляти так гуляти!
Але то не злочинно. Можуть же усі як одна, про кого вирішила написати авторка, бути витонченими красунями? Та ще й підібраними наче за кастінгом на подіум. Стиль теж не так вже страшно. Ну, може, російськомовна авторка виховувалась, таємно читаючи під ковдрою Збанацького й Стельмаха, Собка та Гончара. І просто намагалась наслідувати, тренуючись ̶н̶а̶ ̶к̶о̶ш̶к̶а̶х̶ на волонтерах.
Біда була з одягом дівчини. Вдягнена вона була у платтячко з цупкої тканини (брезентуха, чи що?) і – увага! – взута у високі кирзові чоботи.
- Світлана Алєксієвич, У войни не женское лицо. – знову прокоментував хтось.
І тут починається драма.
Забачивши цю тендітну особу у брезентовій сукні та кирзаках, цитую - «материнське серце Діани облилось густою кров’ю»
- О, Господи… - схопилась я за серце.
- Ще корвалольчику? – тут же запропонували колеги.
- Клініка якась. – пробурчала я. – Густа кров, передінфарктний стан, цій паціентці терміново б до лікаря.
і продовжила читати далі. А далі жінка-волонтер Діана почала ридати над долею бідної дівчини Жанни, бо «на неї мали б чекати звичайні жіночі радощі – таке виплекане весілля з білою мереживною сукнею, чубатими сватами, рум’янозапашним короваєм із двома лелеками, щасливе материнство з грудьми, повними молока, і вранішніми поцілунками рожевих немовлят, плекання надій і планів, сповнених чудернацьких ідей»
- Чудернацькою ідеєю, здається, було написання цієї книги, - пробурчала я, уявляючи собі тих чубатих сватів і рожевих немовлят.
- Знову груди. Тепер вже повні молока. Капець, я теж збудився. – сказав ще хтось з чоловічого складу Ф.О.Н.Д.у
А драма в книзі розвивалась далі.
Діана помчала собі до Києва, там швидко закупила і повезла знову на фронт, спеціально для Жанни – наполегливо прошу уваги, особливо тих моїх читачів, які мають дотичність до армії - «КУЛЕНЕПРОБИВНИЙ ЖАКЕТ СОРОК ЧЕТВЕРТОГО РОЗМІРУ!»
Жакет, ага.
І саме сорок четвертого розміру.
Всєнєпрємєнно куленепробивний.
Шанель. На крайняк Діор.
Ну, і по дрібницях там – берці тридцять п’ятого, і спец-дощовик. Маленький. Пошитий, певно, за спец-замовленням.
Куленепробивний жакет нас доконав. Ми давно вже розуміли, що про наш фронт 2014-2017 років дамочка-письменниця не знає аж нічого. Але ж, вирішивши, мабуть, що усі війни однакові, вона швиденько переглянула «В бой идут одни старики», «А зори здесь тихие», «Небесный тихоход» - і жизнєпісала як могла.
Я художник, я так бачу!
Далі нам трохи розказали про жахіття війни очима жінок: «За лінією фронту не було теплих ліжок, гарячої вранішньої кави з пінкою, красивих зачісок і шопінгу. Натомість повсюди чатували небезпека, смерч і смерть, поранення, кров, відсутність гарячої води й елементарних засобів гігієни. Яким чудом жінкам вдавалося виживати на війні за таких умов, можна було лише здогадуватися…»
І ми мовчки згодились. Дійсно, важко уявити, як наші дівчата виживають на фронті без шопінгу, кави з пінкою та елементарних засобів гігієни.
А тим часом Діана з товаришами-волонтерами вже під’їхала до місця дислокації тонкої та тендітної дівчини Жанни і вже телефонувала, аби їх зустрічали разом з Жанною.
«Ми вас чекаємо. Але Жанна не зможе вийти»
- А шо ж такоє? – видихнув Ф.О.Н.Д.
«Вона сьогодні загинула» - прочитала я далі.
- Блін. Я не цинік. – сказав Паша. – Але від цього стилю негайно проситься продовження «Тоді хоч м’ячик скиньте»
Чому ж та як загинула та вигадана Жанна? Читаємо.
«Того ранку Жанна займалася не своєю справою, намагаючись урятувати пораненого бійця, витягуючи його з поля бою.»
- А от нєфіг лізти не в свою справу! Такий висновок. І розумій як хочеш. – пояснила Косінова, яка вже на той час служила в армії.
І тут починається концерт. Та книжна Діана-волонтер, що ви собі думаєте? – правильно думаєте. Вона одразу впустила слухавку. Прямо на землю. Довго не могла говорити і показувала щось на мигах своєму екіпажу, бо «страшна новина, наче міна, розірвалась у неї в голові»
- Звірі, що ви робите? – заволала я. – Мало вам густої крові в серці, так тепер ще міна в голові!
Коротше. Кілька хвилин та бідолашна Діана намагалась щось сказати, і «Лише за кілька хвилин жінка прохрипіла іншим волонтерам, що Жанна загинула»
Прохрипіла, поняли?
Ну, я не знаю, як там хто – а мій екіпаж з таким анамнезом мав би розвернути машину і чимдуж мчати до найближчого пункту АСАП. Або до найближчого госпіталю. Бо маємо:
- густа кров, передінфарктний стан
- явна ішемічна складова у судинах (наче міна розірвалась у голові)
- забрало мову, говорити не може, лише хрипить – клініка, інфаркт та інсульт одночасно.
Як та Діана в книзі вижила, не уявляю.
Далі просто цитати
«Тож хіба здатен справжній патріот сидіти на кухні вдома і лузати насіння, дивлячись по телевізору новини?»
Чому саме насіння треба лузати перед телевізором, не розумію. Мабуть, авторка саме так бачить несправжніх патріотів – з жменями, повними насіння. Перед телевізором, так.
«Вона – слабка і тендітна жінка, яка своїми тонкими руками змінила атласні стрічки на металеві кулеметні,»
Які нафіг атласні стрічки, до чого тут атласні стрічки? Здається, Анна Шила так захопилась, що почала описувати бойовий шлях кавалєріст-дєвіци Надії Дурової, міщанки, штаб-ротмістра гусарського полка – ну, занесло, буває. Але, хвилиночку, про бідних кулеметників замовимо слово. Схоже, Анна Шила так і уявляє собі сучасних кулеметників (кулеметниць) – перепоясаних стрічками акі матрос Желєзняк, і тєльнік рваний, і безкозирка на бідовій голові – ах, яблочкоооо, куди ти котіссяяяя…
«добряче сиплячи у бік ворога сталевими кулями.»
Саме сталевими, ясно? Не свинцевими, не дерев’яними кулями, саме сталевими. Це важливо.
«Діана зустрілась з солдатом. Солдат був повністю сивий у своєму ще достатньо молодому віці»
Господи, страсті які. Геть повністю сивий. Мадам, я не перевіряла, клянусь!
Потім гірше. До Діани стала черга тих, хто вийшов на ротацію.
«Діана обнімала кожного з них, тихо промовляючи:
-Дякую, що живий. Дякую, що повернувся.»
Протестую! Я таких соплів ніколи нікому не кажу. Я навіть не бачила таких, хто роняє подібні соплі! Анна Шила, смію зауважити, АТО - це не індійський серіал!
«Діана ніколи не зупинялася. «Хто, як не ми?!», – так кожного разу говорила собі Діана»
Мать-мать-мать… То це вже з Діани ліплять прямо десантника.
«Діана, як і багато українських жінок-патріоток, вийшла на поле бою, щоб допомагати українським чоловікам. Як справжній боєць, як справжній десантник – «Ніхто, крім нас!»»
о, а ось і підтвердження! ВДВ, здрасті, це я, Діана, я нєфіг дєлать кірпіча об лоб, що вже мені втрачати! Після міни-то в голові!
«Про молодих хлопців, які вибігали з бліндажів, бо їх там нудило від диму та гарі.»
бідосі. Ти ба, які ніжні.
«Про руки, якими нацгвардія ледве не вирвала волонтерські аптечки»
зомбіапокаліпсис якийсь. Чи якась таємна зброя у нациків – оті спец-руки, якими вони виривають аптечки.
«Діана знову кидала бойовий клич, який летів соціальними мережами по всій Україні»
ізвіняюсь, на цьому місці я уявила себе Чінгачгуком
«Про берці, через які виглядали довгі пальці Комбата.»
… і ворушились. Кажу ж, зомбіапокаліпсис. О, тут про Комбата ще продовження:
«А сам Комбат він і в розвідку, і в наступ, і за кермо. І хай на ногах саме лахміття, а не взуття, проте у серці в нього палає справжній вогонь.»
ну, тут вже навіть я збудилась.
«Про військову форму, в якій хлопці змогли побути лише хвилин тридцять, проте так спарилися, що вирішили зняти її та відкласти до дембеля»
… так далі голяком і воювали. На цьому місці збудились всі.
«Денис залишився живим, хоча був зшитий по клаптиках. Пробиті легені, шлунок, увесь живіт заштопаний, наче на швейній машинці.»
А тут на сцену плавно виходить Франкенштейн. Якби Денис не був вигаданою фігурою, я б підмовила його подати в суд на автора. І на хірурга. Нічого собі, шити живих людей наче швейною машинкою!
Ви не стомились?
В нас лишився апофегей апофеоза.
«Коли у Діани запитували про вигорання та про те, чи не стомилася від років війни, вона завжди відповідала, що НЕТЛІННА. Діана палала і палає! Як вічна зірка на безкрайньому небі, як безсмертний Фенікс, який кожного дня постає з попелу. Жінка-Революція, Жінка-Перемога, сильна і нездоланна – це Діана.»
Останнє ми вже всі співали вголос.
Коли мене відкачали з глибокого обморока після прочитання цього «біографічного» опусу, коли я вже прийняла повну порцію заспокійливого – я написала листа, в якому чемно подякувала і пояснила, що для мене надто висока честь бути в такій книзі. Що я не можу на це згодитись, бо це було б нескромно.
А що я ще мала відповісти цій авторці, тонкій та тендітній, чиї високі, напівдитячі груди було наповнено молоком, всотаним з передовиць газети «Сільські вісті» періоду хрущовської відлиги. Наскільки мені відомо, так же чемно їй відповіли і деякі інші фігуранти майбутньої книги.
А комусь не пощастило. Вікторія Дворецька, Віка Дика, боєць, командир – чекала новелу про себе на вичитку і… не дочекалась. Взнала про вихід книги нещодавно. Прочитала новелу і обурилась. Читайте рецензію від Віки
Галина Алмазова, медик-волонтер, Галя-«Вітерець» взагалі взнала про те, що її історію розмістили у книзі лише по виходу книги. Після прочитання теж не знала, сміятись чи плакати. Я подумала було, що книга після роботи з редактором, коректором буде виглядати у друці більш пристойно, і вирішила почитати – ну, ось хоча б новелу про Галину.
«До початку заїзду лишались лічені хвилини. Повітря тремтіло від адреналіну»
від адреналіну, блін! Вони що, пукали адреналіном так, що повітря тремтіло? Ніфіга собі наадреналінили у повітрі!
Ні, оставь надєжди, всяк сюда входящій. І я, жахнувшись читати далі, закрила цю графоманію, аби не уявляти як далі, вже й без того туманне наадреналінене повітря розірвуть «вихлопи вихлопних труб, а хмари пилу змішаються з вигуками вболівальників»
Но комент
Не знаю, як сприйняли новели про себе інші героїні. З листа, якого написала мені горе-авторка, відомо, що вона збиралась вдягнути в брезентуху та взути в кирзаки наступних нетлінних десантників від волонтерства:
2. Аліна (Михайлова)
3. Аміна (Окуєва)
4. Анна (Коваленко
5. Bіка (Дворецька)
6. Віта (Назаренко)
7. Вікторія Руда (Мірошниченко, )
8. Вілена (Красна)
9. Галина (Алмазова)
10. Ганна (Гвоздяр)
11. Діана (Макарова)
12. Евгенія Гончарук)
13. Ірина (Баглай)
14. Лілія (Українська)
15. Марина (Комарова)
16. Маруся (Звіробій)
17. Наталія (Лук’яненко)
18. Оксана (Гаврилюк)
19. Олександра (Безсмертна)
20. Олена (Мосійчук)
21. Олена (Шевцова)
22. Ольга (Цеценова)
23. Ольга (Данилова)
24. Тетяна (Скородід)
25. ЯНА (Холодна)
Що вони вичитали про себе, наскільки згодні з баченням нашої художниці-баталістки, нашої нової Світлани Алексієвич – не знаю. Кажуть, дехто цілком задоволений. Питання літературного смаку.
І можна б просто посміятись. І можна відреагувати так, як відреагувала велика кількість людей у коментарях до посту Дворецької – «не зважай, забий, всьо пройдьот, пройдьот і ето» І можна сподіватись, що цей бездарний опус кане у вічність непомітною булькою.
А можна уявити і таке – колись, років за двадцять, ця книга попаде до рук доньки Віки Дикої. Та прочитає про начебто свою маму – півтораметрову залякану чмару, яка усю війну ховалась за спинами у хлопців - і здивовано спитає:
- Мамо, а ти мені інакше розповідала. І твої побратими й посестри теж. То де ж правда?
Можна уявити, що колись онуки Галі Алмазової прочитають те, що понаписувала авторка про неї, і прийдуть до неї з питанням:
- Ба, а що тут за хрєнь? То ти отак воювала???
Вікторія звернулась до авторки з обуреним питанням – що це і чому оповідання про неї розміщено у книзі без її дозволу на те? На що авторка безтурботно відповіла – це, мовляв, художній вимисел. Там немає прізвищ, сприймайте як художню літературу. Я художнік, я так бачу.
Але ж є портрети. Є імена. Місця, де воювали ці дівчата, і підрозділи, в яких вони служили або служать. У новелі про Алмазову говориться про «Вітерець» - а «Вітерець» у нас на фронті один. Тобто, особистості вгадуються безпомилково.
Тобто, звернутись до суду можна – але що це дасть у нашій країні, де інституція захисту гідності, відшкодування моральних збитків перебуває на зачатковому рівні?
І можна уявити, що буде, коли цей карикатурний опис потрапить до рук наших ворогів, і як будуть вони надривати животи, читаючи отой вселенський пафос і увесь той опис війни очима автора, який нашої війни не бачив. Не знає. Але сміє писати про це.
Карикатура.
Ось чим являється ця книга. Карикатурою, для більшої переконливості вдягненою у вишиванку й плахту, якщо не рахувати кирзаків. І якщо книга – то дійсно плювок у вічність, то авторка плюнула, й плюнула добряче.
І можна запитати у видавництва «Фоліо» - як вони могли допустити це:
- недорозвинене літераторство
- наругу над героїнями книги
А можна просто піти на презентацію книги «Жінка війни» і запитати напряму у авторки, Анни Шили, Галіни Сліпушко по життю та по фейсбуку https://www.facebook.com/galaslipushko:
- Дорогенька, то ти отак аж настільки не поважаєш наших жінок фронту? То ти вирішила попіаритись на їхніх історіях, навіть не запитавши в них на те дозволу?
І добре було б, якби про те запитали побратими наших героїнь.
ФОНД Діани Макарової: КАЗАЛОСЬ БЫ - НУ, ЧТО НАМ ТАБАКОВ?
Wednesday, 14 March 2018 02:51Оригінал --- https://lenta-ua.dreamwidth.org/671626.html
або --- https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1717148545012506
*
он умер ещё в 2014-м году, когда позволил себе омерзительно ляпать об Украине и украинцах как нации.
... "Они и так не очень просветленные. Это как бабушка иногда говорила: "Да плюнь ты на них, они же темные неграмотные люди". Беда в том, что люди нормальные будут страдать от того, что нормальная информация к ним никак не попадает. И так-то стыдно от мерзости, которые они делают. Убивают людей и разрушают их жилища. А откликаться на это… нет. Я махнул рукой, несмотря на то, что у меня одна четверть крови украинская", – сказал Олег Табаков...
... "Я жалею их. Они в каком-то смысле убогие. Скажу крамольную мысль. Во все времена, их лучшие времена их самые яркие представители интеллигенции были где-то на вторых и третьих позициях после русских. Мне неловко за них. Положения не исправишь", – добавил артист....
... "У меня много друзей в Украине, которых я люблю и с которыми продолжаю поддерживать связи. И в то же время у меня есть своя твердая позиция и по поводу происходящих в наших отношениях с братским народом событий, и относительно русской и украинской культур, которые я считал и считаю единым целым. Для меня всегда было очевидным, что "национализация" любой из частей этой единой славянской культуры и попытка обособить украинскую культуру и письменность от русской и шире – славянской – глупы. Я называю эту культуру русской. Хотите, называйте ее как-то еще. Но не стоит мне, человеку, в том числе с украинскими корнями, рассказывать об особом пути украинской культуры", – заявил актер...
ссылочку не даю. Гугль показывает чётко.
И вдруг - о, Табаков умер. Ещё раз умер. Теперь уже физически.
Даже писать не собиралась. Однако заметила тенденцию - некоторые российские друзья рыдают над гробом. Отличный тест - подумала я. И бросаю им высказывания Табакова
- Ах, как вы можете! Он великий актёр!
- Ну, ляпнул глупость, но актёр жи ж. Они все дураки. Зато какой актёр.
приблизительно так отвечают мне.
Не буду ломать копия. С благодарностью чищу ленту.
А то у меня с российскими френдами всегда была проблема. Те, что писали гадости об Украине, давно ушли в... ну, вы поняли, куда.
Те, что поддерживают Украину - дорогие гости в моём доме.
Те, что отмалчиваются - осторожно навожу справки. Оказывается, многие из них отмалчиваются-то отмалчиваются, но активно помогают нам.
А как же вычислить тех, для кого мы что есть, что нет. Что убивают нас российские солдаты, что убивают они ещё кого-то - ах, оставьте, мы об этом не знаем и знать не хотим. Вот как вычислить этих? Чтобы отправить их в... ну, вы поняли, куда.
Тема Табакова получилась очень годной для теста.
И это правильно.
Потому что подлость - это всегда подлость, был ли подлец великим актёром или торговал на рынке.
Потому что тема приобщения к российским убийствам - она начинается где-то так. Сделать вид, что не заметил чей-то "Крым-наш". Закрыть глаза на чьё-то одобрение убийств, вторжений, оккупации.
И всё, ребятки. вы с ними в одной лодке.
Поэтому, дорогие вы мои российские френды, воспевающие сейчас великий талант старого подлеца и шовиниста. Расфрендитесь, пожалуйста, сами. А то я увижу, приду к вам в пост, напишу гадостный коммент, размажу патоку ваших рыданий табаковским дерьмом - а вам будет неудобно перед вашими читателями. Такими же как вы - у которых, как и у вас, руки в крови.
И у Табакова они в крови, да-да.
И если вы не понимаете этого - жить вам в вашем дерьме ещё многая лета. До полного вашего здеца.
https://www.facebook.com/diana.
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
И всё-таки не поздоровится Воронежу
Sunday, 4 March 2018 16:29Более тридцати тысяч воронежцев пришли в четверг проводить в последний путь геройски погибшего в бою в Сирии летчика Романа Филипова.
"геройски"- ?
"в бою" - ?
"в Сирии" - хуй ли он, долбоёб, там делал?
"пришли в четверг" - хуй ли вам не работалось-то в будний день?! Или такая "работа", которую можно не делать ВООБЩЕ? Ни в четверг, ни в пятницу, потому как она на хуй никому не нужна?
А ведь когда действительно будут бомбить Воронеж, эти тридцать тысяч будут вопить "За что?!".
Циничен и жесток мир коммерции
Wednesday, 3 January 2018 07:47Прикольна (хоч і довга) стаття про зважування цукру в промислових масштабах (27 мільйонів кілограмів).
"Кстати, коричневый сахарный песок, который продается под видом “экологически чистого продукта”, есть необработанное сырье, что хуярится по грязным конвейерам, что грузится лопатами латиносов на сахарных плантациях Боливий и Эквадоров. Но умные маркетологи с сахарных заводов придумали, что его можно впраривать по цене даже выше рафинированного сахара, тем самым экономя на процессе рафинации.
С декафенированным кофе такая же история. Кофеин используется в фармакологии и добывают его из кофейных зерен, так вот, умники от маркетинга придумали, что надо пропиарить кастрированный кофе, чтобы не терять зря говномассу отработанного кофейного порошка.
И вот теперь наслаждаются “здоровье др-ры” грязным сахаром запивая его кофейными отходами.
Циничен и жесток мир коммерции".
Фронт нікуди не дівся
Monday, 18 December 2017 23:48..........................
...Я не піду на каву на Хрещатику. Мені то ще більше нецікаво.
Бо ця кава роздмухана штучно – бо я просто відстежила, хто її ініціював. Там дуже активний Юрі Бірюков, а я не стану з Бірюковим до одних лав. Там досить активні люди, помічені у роботі на владу.
Ну, робота є робота. Насправді не гірша від інших – але це вже НЕ схоже на спонтанний вияв народного гніву. Теж йде штучне накручування та науськування.
Я не люблю, коли одні натовпи науськують на інші натовпи.
Я не люблю, коли люди на це ведуться.
Я чітко знаю, по якій тонкій стежині ми зараз ходимо, у результаті цього науськування. А за стежиною – провалля.
Я просто прошу вас пам"ятати. Україна – демократична країна. Тут люди мають право на протест.
Ви можете бути не згодні з цим протестом. Я можу бути не згодна з цим протестом. Але від цього нічого не змінюється там, де люди мають право.
Я просто прошу вас не вестись на штучне науськування – як з боку Майдана, так і з боку Антимайдана, що збирається.
Бо коли влада вдається вже аж до таких небезпечних кроків, коли влада сама роздмухує передчуття громадянської війни в воюючій країні – вестись на її дії ми не маємо права.
Ми ж не цуцики, правда?
У нас є свої мізки. І ми усі знаємо, як легко нас зробити фіолетовими в крапінку, варто лиш стукнути.
І ми усі досвідчені майданівці, які ось зараз стоять з двох різних сторін. Але наш досвід каже нам:
- Ти ж пам"ятаєш, як легко повести натовп на провокацію? Ти ж розумієш, що досить однієї гранати, одного заклику, однієї газової струї, випущеної невідомо ким – і натовп далі усе зробить сам? От і пам"ятай, дитинко. І знай, за що стояв ти на Майдані.
Це каже нам наш досвід і наш Майдан. Не той Майдан, який зараз вирує «за Міхо, за імпічмент!» А наш, той, що завжди у наших душах – і в кожного він свій, і в усіх єдиний.
… і ще. Останнє.
Коли включився цей Майдан – майже усі волонтери помітили спад допомоги на фронт. Ну, то таке, таке вже бувало, то не страшно. А ось що страшно – упала людська цікавість до фронту. Фронт просто перестав існувати для багатьох людей, лише Майдан!-Немайдан! – лунають спірки.
Учора на фронті загинуло троє бійців. Троє живих людей стали просто тілами і пам"яттю. Бо коли людина гине – неправда, що герої не вмирають, вони вмирають - лишається просто тіло і пам"ять.
Так от, сьогодні цього ніхто не помітив. Народ говорить про Майдан. Про каву на Хрещатику. Про Міхо і Жовтневий.
Повторюю – учора.
на фронті.
загинуло.
Троє.
І це більше, аніж ваші ламанія копій на Майдані і проти Майдану. І це страшніше за все.
Не забувайте про фронт. Не треба. Бо може статись так, що саме цього від вас і хочуть…
прим
Да, і репостіть же, коли ви згодні.
Бо останнім часом помітила я ще й таку тенденцію - люди бояться робити репости, де хоч якось НЕ лають Міхо, НЕ лають нинішній Майдан.
Люди кажуть, озираючись стиха:
- Та ну його к бісу. Порохоботи заклюють.
Невже це дійсно так?
Тоді у нас погані справи. І справ у нас тоді поганих "вже аж до.......уя"
https://www.facebook.com/diana.
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
ФОНД Діани Макарової: О НЕПОЛЕЗНОСТИ ОБОБЩЕНИЯ
Monday, 27 November 2017 11:07О НЕПОЛЕЗНОСТИ ОБОБЩЕНИЯ
Это было больно…
Мы возвращались из фронта – пыльные, грязные, измученные тяжёлыми дорогами, отчаянием и бессилием – и мы входили в город Киев.
Город Киев встречал нас нарядными толпами на улицах, билбордами с рекламой товаров и новых фильмов, ночными клубами и процветающими ресторанами.
И мы кричали – люди, опомнитесь, у нас война! Люди, хватит жрать и пить, посмотрите на восток, там сейчас умирают люди!
Мы хватали знакомых за грудки, рассказывая им о ужасах фронта. Потом курили, свирепо глядя вдаль и сплёвывая бычки на асфальт.
Короче, мы вели себя совершенно безобразно. ПТСР бил струями из наших разверстых ртов, иногда казалось, что мы бьёмся в истерике – чаще всего так оно и было.
Меня от таких воплей вылечило несколько историй.
То-есть, я просто однажды остановилась и посмотрела вокруг. И я увидела.
Администратор моего любимого салона, ухоженная женщина вне возраста, блистала коготками с изысканным маникюром и была такой безмятежной, так светло улыбалась всем входящим посетителям, и лишь случайно я узнала, что два её сына на фронте. Один к тому времени был в плену.
Милая сельская базарная тётя, активно зазывающая к прилавку со свежим мясом и великолепным салом – вдруг оказалось, что она УЖЕ не дождалась из фронта своего мужа.
И далее шла я по Киеву, вдруг останавливаясь и оборачиваясь, пока не поняла – каждый из этих, безмятежных с виду, людей может оказаться задетым и даже выжженым нашей войной.
А может, и нет.
Мы никогда не сможем выставить этот диагноз на бегу, пролетая мимо этих людей.
Мой диагноз окончательно вылечили две истории.
… меня позвали на телеканал. Мы должны были говорить о войне, о только что грянувшем Иловайске – прошло всего несколько дней со дня прОклятого коридора, не умолкали наши телефоны, семьи пропавших и погибших, взятых в плен, бросались к волонтёрам, словно веря, что вот эти точно помогут. Мы задыхались от бессилия, но обещали, обещали…
Мы пытались искать и находили. Или не находили. И к поздней ночи, измученные чужой болью, доползали мы до кроватей и падали в темень без снов.
Нас приглашали на телевидение. Мы вползали или влетали в студии, гримёры как-то затушёвывали синяки под нашими глазами, причёсывали наши взлохмаченные головы - и мы выходили к камерам, шарахаясь от громких криков и случайных хлопков.
Та студия встретила меня аккуратными мальчиками-ведущими с прилизанными лицами, подчёркнуто неаккуратными операторами, взлохмачивающими свои давно нечёсаные волосы и немытые бороды.
Есть теория, что внезапная опрятность и аккуратность оператора обычно губит его же блестящее резюме и все необходимые рекомендации. Оператор должен быть неопрятен и нестрижен. Плохие зубы желательны. Первый закон телевидения и богемы.
Телебогема приняла меня в свои холодные обьятия.
Юный звукооператор, взмахивая жиденькой бородкой, не успевшей ещё загустеть по младости лет, дёрнул меня за блузку, облапил, влезая между трусиками и бюстгальтером, и укрепил на талии передатчик – страшное зло, обычно вздымающее предательским бугром тщательно выверенные туалеты гостей студии. Моя блузка не была исключением и тоже начала топорщиться и вздыматься. Стало понятно, что этот нарост под блузкой будет первым кадром, который поймает видеокамера.
Мне кажется, это всемирный заговор звукооператоров и операторов видео – одни шлёпают тебе на тело чёрный ящик, успокаивая: «На камеру ничего не будет видно» - другие тут же ловят выпуклость на твоей талии и далее демонстрируют в эфир только этот ракурс.
Гримёр оказалась молодой и самоуверенной девочкой. Она тут же безапеляционно заявила, что такие губы теперь никто не носит. Я с ней согласилась – мои бледенькие синеватые полоски можно было назвать губами при большой фантазии и изысканном вожделении. Но когда она бросила смелые мазки ярко-розовой помады и начала яростно растушёвывать эту гадость, я уже не имела сил сопротивляться.
С этим уродливым наростом на бочине, блистая ярко-розовыми губами, я и ввалилась в студию. Отдышалась, перевела дух и попросила водички.
Водичку мне предоставили. И вскоре в студию впорхнули ведущие – парень и девушка. Они были такими молодыми и прекрасными, что я прекратила страдания по розовым губам и стала любоваться этой парой.
Девушка была хороша неземной красотой. Её внешность не портил даже плотный слой телевизионного грима, хотя известно, что нет красоты, которую не смог бы испортить профессиональный грим. В студию влетала гримёр, то и дело подпудривая совершенные лица. Подпрыгивал звукооператор и поправлял нарост на моей бочине так, чтобы его обязательно и всенепременно было видно в камеру. Всё гудело и порхало вокруг меня, взрывая в и без того растерзанной душе такие когнитивные диссонансы, что я, с одной стороны, начинала яростно невидеть всё это прекрасное, тыловое, безмятежное – с другой же, не могла не улыбаться этому молодому, здоровому, опять же, безмятежному в своей прелести богемному содержанию. Душа у меня заныла и запросилась на фронт. Где всё просто и ясно. Где вот враг, а вот наши. И нет тылового бессердечия и нежелания хоть что-то знать о фронте. Холодной вежливости профессионального журнализма. И этого жлобского грима и ярко-розовых губ.
Но тут девушка-ведущая улыбнулась мне так дружественно, словно мы были давно знакомы, а парень подмигнул – не дрейфь, мол, прорвёмся – что я внезапно успокоилась. И мой фронт словно вошёл в эту студию и расселся вокруг на корточках, развалился на притороченных к задницам поджопникам, кивнув сурово и по-свойски – давай, мол, вещай. Это тоже война.
Мой фронт глядел на меня глазами, блестящими тем сухим блеском, который отшлифовывают ветер, пыль, отчаяние и невыплаканные слёзы. Кто-то из аудитории моего фронта глядел на меня пустыми глазницами, у кого-то вовсе не было лиц, снесенных выстрелом. Обгоревшие тряпки мультикама болтались на оторванных культях.
И я улыбнулась моему фронту и начала говорить.
Я говорила для них и для семей, которым уже некого ждать – но они всё равно будут ждать, не веря звонкам и похоронкам. Я отвечала на вопросы прелестных ведущих о пленных (их участь тяжела, но они живы и надо делать всё, чтобы обмены совершались), о раненых (госпитали полнились), об убитых… Нашей стороне ещё предстояло получать тела. И никто не знал, как надолго затянется этот страшный возврат.
Но в основном я говорила о пропавших без вести. И тут вдруг девушка-ведущая повернула ко мне прекрасное лицо и резко задала вопрос.
Я уже не помню, о чём она спросила – кажется, об идентификации тел. Но вопрос явно был не из заготовленных, выписанных на листах, лежащих перед ведущими. Вопрос этот она выпалила так, словно ответ на него сейчас был важен лично ей – и это был главный ответ в её жизни.
Я начала говорить об анализах ДНК, о том, что создаётся база – и вдруг увидела, как лицо девушки поплыло. Задрожал подбородок, огромные глаза раскрылись ещё шире, удерживая слёзы.
Я запнулась. Ведущий поспешно перебил нас, уводя разговор в другое русло, камера тоже дёрнулась и испуганно перескочила на ведущего, потом на меня…
Моё время закончилось. Пошла реклама между блоками. Оператор нёсся ко мне, нацеливая хищные пальцы под блузку. В студию входил следующий гость. Гримёр кудахтала вокруг ведущей, пытаясь промокнуть ей глаза и припудрить щёки. Та отмахнулась.
- Скажите… Вы не встречали? – и назвала позывной.
Я знала этот позывной. Вчера мне сказали, что он в списках погибших.
- Нет. Не встречала. – твёрдо ответила я. – Но я наведу справки. Кто он вам?
- Брат. – ответила она.
Затем быстро написала на листочке свій номер телефона, ткнула мне его и повернула лицо к пуховкам гримёра, заодно прочитывая наброски вопросов следующему гостю и улыбаясь камере.
Она была профессионалом.
Потом я узнала точно. Её брат погиб в этом проклятом коридоре.
Я шла по той студии к выходу и думала о том, как она пережила те дни – зачитывая новости об Иловайске, и каждую секунду думая о нём, погибшем? Выжившем? Пленном? Улыбаясь гостям студии и постоянно держа лицо в этой кажущейся безмятежности.
Держа лицо…
… я входила в косметологическую клинику.
Клиника выглядела дорогой и процветающей. Перечень услуг предлагал пациентам все реальные и нереальные пути к совершенству. Примеры липосакции демонстрировали безукоризненные бёдра, размеры груди выстраивались пленительным рядом, в самом конце перечня предлагался скромный нищенский ботокс.
Я шла не за грудью или липосакцией и даже не за совершенством. Мне нужно было разобраться с одной старой, внезапно разросшейся опухолью, и именно к врачу, принимавшему в этот день, меня и направили. А поскольку меланома встречалась в семейном анамнезе, рекомендовали поторопиться.
Врач был светило. Иногда хорошие дерматологи встречаются именно в косметических клиниках. Светилу подсвечивало ещё одно светило.
Два врача, две светлых повести, оба мужчины и красавцы – интересно, кто-то слышал о пластическом хирурге, который не был бы красавцем?
И оба тут же предложили мне операцию.
- Нет-нет, скорее всего это доброкачественное. Но потом обязательная биопсия. Но это ведь стандартная процедура. – утешили они меня, увидев моё упавшее лицо.
Ах, милые хирурги. Лицо держать я умела со времён первого приступа канцерофобии, который случился тридцать лет назад. Меня пугала операция.
Меня пугало то, что мне на фронт через четыре дня, а как я на фронт, если я после операции? А ещё меня пугала просто операция.
Я современный человек, я всё понимаю, я даже знаю, что я не одна в своих испугах – но представить, как в меня, родимую и такую привычную, вдруг начинают тыкать инородными железными штуками ужасного вида и ещё более страшного содержания – и я бледнела, слушая и кивая, слушая и кивая и держа, держа лицо из последних сил.
Мои сопровождающие тихо улыбались, понимая, что происходит. Меня, убегающую от хирургов во всю силу своих молодых ног, затем старых ног, то-есть, всю жизнь – вдруг застали врасплох и прижали к стенке. Я рассчитывала на банальный лазер – а тут вдруг спешно готовят операционную. Позвольте, мы так не договаривались, зачем я это началаааааа – из последних сил сражался с врачами мой испуганный мозг, давая сигнал надпочечникам. Адреналин фонтанировал.
Где-то уже готовилась операционная, мне рекомендовали не тянуть, и медсестра мягко, но повелительно тянула уже меня в сторону предоперационного бокса.
Я трусила. Я трусила до дрожи, до слабости в членах. Если бы я была сейчас на фронте – можно было сказать, что я дрыстала. Но в этой стерильной клинике дрыстать явно было негоже – стало быть, я просто трусила.
Меня раздели и выдали разовую операционную униформу. Затем ввели в операционную и уложили на стол. Включились лампы бессердечного света, кто-то набирал жидкость в шприцы, кто-то раскладывал инструменты.
Стоп. Почему я боюсь? – сказала я себе.
Стоп. ты ехала в Дебальцево во время обстрелов, ты мчалась по простреливаемой дороге к Водяному, ты бежала от мин, ты знаешь их свист и грохот разрывов – вот там бояться пристало. А здесь чего? Здесь ты в заботливых руках, тебе обещали, что не будет больно, и это тебе не районная поликлиника твоего детства, где страшная тётка в шиньоне, зубной врач, тоже сначала говорила, что не будет больно, а потом… лучше не вспоминать. Так вот – здесь тебе точно не будет больно.
Мой фронт заржал в коридоре – в саму операционную он входить стеснялся.
И я вдруг успокоилась и улеглась поудобнее на твёрдом этом столе. Я даже потребовала подушку. Мне хмыкнули, но какой-то стерильный валик принесли и подложили под затылок.
И всё состоялось очень быстро и качественно.
Светила лично резали и лично зашивали меня косметическим (я надеялась) швом. Я расслабилась и общалась.
- Ну, вот. Теперь отправим образование на биопсию, а перевязки вы будете делать две недели. Здесь, у нас. – сказало мне одно светило, второе улыбнулось и кивнуло.
Два врача, две светлых повести – вот в этом месте вы душу из меня и вынули. Как две недели? Почему меня не предупредили?
- Как две недели? – заорала я так, что хирург уронил иглу. – Мне на фронт через четыре дня! Где я на фронте буду делать эти перевязки?
Врачи переглянулись и задумались. Потом один спросил:
- В каком секторе вы будете?
И тут я удивилась. И вы меня поймёте – кто мог ожидать, что гламурные эти врачи имеют понятие о секторах.
- Д, Л и М. – сказала я.
- А отложить нельзя? – спросили врачи.
- Нельзя! – отрезала я.
- Так… Ну, перевязки через день. Вам нужно рассчитать маршрут так, чтобы через день вы были в Артёмовске и Мариуполе. Я договорюсь, вам сделают перевязки. – сказал один.
- А я договорюсь в Лисичанске или Северодонецке. – сказал второй.
И тут я удивилась ещё больше. Видите ли, они ведь не назвали города. Они назвали номера госпиталей. А номера уже автоматически сложились у меня в города.
- Когда вы там были? – спросила тихо я.
- Я в четырнадцатом. – сказал один.
- Я в пятнадцатом. – сказал второй.
Я сверила города и дороги. Выходило так, что этот врач мог принимать санитарку с ранеными, которая встретилась нам на пути, когда мы следовали к 31-му блокпосту. А второй мог делать операции в те дни, когда мы стояли во дворе госпиталя и ждали, что решат по нашим легкораненым, провожая взглядами окровавленные носилки с разорванными телами.
Выходит, мы все были из одной команды. Вот тебе и тыл, вот тебе и гламур.
И всё.
С тех пор я не обобщаю. И, встречая посты от коллег «Людоньки, у нас війна! Опомнітєсь! Хватить жрать і відпочивати, поки ми тут на фронті» - я смотрю на них с улыбкой. Мне видится истерик, рвущий рубаху на груди – Данко, нирки рви, вони горітимуть!
То-есть я смотрю в зеркало, там я, только три года тому назад.
Я смотрю на них так, как смотрит обычно пожилой, много видевший и переживший, человек на глупость юности и тихо усмехается:
- Молодость - это единственная болезнь, от которой человек всегда излечивается.
Если, конечно, человек не погибает.
А с такими истериками можно погибнуть запросто.
Я перебираю посты коллег и вижу – старые волонтёры, те, кто идёт по этому пути с самого начала, кто пережил Зеленополье и Славянск, кто давно сжёг сердце в Иловайске и Дебальцево, а душу спалил в огнях Майдана – эти люди не кричат. А спокойно и деловито рассказывают о фронтовых победах или поражениях.
Кричат те, кто пришёл обычно после мясорубок. Они обвиняют тыл в равнодушии столь регулярно, сколь регулярно тыл посылает им помощь.
И знаете – я мало верю этим крикам. Это кричит истерика, необузданный вовремя ПТСР – и крики эти в любом случае неконструктивны.
Я не верю в разборки – а ты в каком танке горел? А пули грыз? Это кричит тщеславие.
Не верю я в заявления – а ты вообще что сделал для фронта? Или ты из диванной сотни? Это кричит глупость.
Мой фронт не кричит. Фронт знает – кричащих и машущих руками не стоит воспринимать всерьёз. Кто знает – тот молчит.
Обожжённый опыт тоже умеет молчать. И опыта такого я не желаю вам, новое поколение волонтёров, пришедшее уже на позиционную войну.
Хотя – что это я. Возможно, старые и опытные тоже истерят. Возможно, молодые и непрошедшие огонь первого года войны, тоже могут быть разумными.
Здесь ведь главное – не обобщать, верно?
Как и с тылом. С нашим безмятежным на первый взгляд, но опалённым войной, тылом.
Безусловно опалённым. Потому что такой огонь – он не может не достать даже мирный, нарядный и безмятежный Киев. Прислушайтесь. Присмотритесь. Спросите у людей, прежде чем кричать о своей уникальности.
Так – конструктивно.
И только так мы победим. Я в это верю.
прим
недавно я прочла пост одного из моих светил. Одного из двух врачей, двух светлых повестей.
«Пришла на приём дама. Липосакция. Достаточно дорогая операция. Во время подготовки к операции дама разоткровенничалась. Она из Донецка, приезжает в Киев на пластические операции. Ненавидит карателей. Считает, что украинские войска целенаправленно обстреливают города и сёла Донбасса.
В операции отказал и выдворил из клиники.
Возможно, я поступил некорректно с точки зрения врачебной этики – но я поступил правильно»
Уважаю. Спасибо, мой фронтовой тыл.
Мой тыловой фронт.
https://www.facebook.com/diana.
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
да нам и на сваих пакойников плювать
Monday, 27 November 2017 10:05"Мы знаем, — отвечают украинцы, — голодомор был организован специально советской властью и Сталиным, присоединяйтесь к нам. Давайте вместе назовем и осудим преступников, убивавших и ваш народ в том числе".
"Вот еще, выкусите, — пучат глаза тупые и верные. — Нам на своих покойников наплевать, вынесли за баню и все, дельцов-то. Вот пачиму вы не бирьоте с нас пример?
"От$@&тесь от нас!", - украинцы молча зажигают свечи.
Аркадий Аркадьевич Константину Аркадьевичу
Wednesday, 22 November 2017 09:57Ок. Оставим в стороне Олега Попова, Славу Полунина, или, скажем, Барышникова, которые просто уехали и с дарованием такого уровня свободно работают по всему миру. Иногда художник побеждает администратора. Иногда администратор художника. Театр, государственное финансирование, связи, бюджет. "Райкин-плаза", наконец. Это все понятно.
Оставим в стороне и тот факт, что весь остальной мир ты рассматриваешь с позиции мировоззрения того места в пространстве, в котором живешь. В России жизнь приучает бояться. Соответсвенно, ты по привычке боишься и в любой другой стране мира. Потому что с детства знаешь - если к тебе подходят и спрашивают, с какого ты района, то не надо показывать карту. Надо бежать. В России власть взращивала фашистов годами. Ультра-наци убивали людей годами. Да какой годами, десятилетиями. В России каждый знает - если к тебе идет группа людей со скандированием "Слава чему бы то ни было" - беги, дружочек. Беги и не оглядывайся. Потому что следующей картинкой будет реанимация. Если повезет. Соответсвенно, ты так же относишься к людям и во всем остальном мире. Это я знаю по себе.
Оставим в стороне даже медальки, значочки и пивные крышечки на грудь от власти. Иногда художник побеждает тщеславие, иногда тщеславие побеждает художника.
В конце-концов, Константин Аркадьевич не конченный все же ватник. Не Кургинян. Пытается хотя бы вилять. И время от времени говорит действительно верные вещи. Которые потом, правда, берет назад, потому что на втором стуле тоже усидеть надо, но все же хотя бы говорит.
Оставим в стороне даже тот факт, зачем вообще с таким мировоззрением приезжать в Украину.
Но, вот... Ну, элементарные же вещи. Все что надо сделать - это просто сказать.
"Друзья. Я был мудаком. Три года назад я не подумавши ляпнул чушь про бандеровцев, которые будут вырезать русских в Крыму. Я поддался массовой истерии. Да, сейчас двадцать первый век и полно альтернативных источников информации, но зомбоящик по прежнему работает, и так случилось, что его излучение накрыло и меня. Пропаганда возымела свое действие. Я поддался на распятых мальчиков. Но сейчас я вижу, что никаких фашистов, вырезающих русских, в Украине нет. Я хожу по украинским улицам, говорю со своим московским акцентом, который тут вычисляется с первого же слова, и никто меня не трогает. И мне и вправду страшно от того, как зомбоящик может перевернуть человеческие мозги. Мне страшно от того, как он перевернул мои собственные мозги. И что я поверил в это. И стыдно. Я был не прав. Фашизм - приходит совсем в другую страну. И как гражданин этой страны агрессора я, безусловно, чувствую свою вину. И, конечно же, как минимум половина собранных от моих концертов в Украине денег пойдет пострадавшим от этой войны. На госпитали и протезы. На медиков и запчасти. На дома переселенцам и реабилитацию детям. Перевести деньги напрямую на АТО я не могу, потому что меня тут же обвинят в поддержке терроризма и посадят лет на двадцать, но в противостоянии этой агрессии я постараюсь принять самое посильное участие. В качестве моих личных репараций за мой российский паспорт".
И всё. Собственно, больше ничего не надо. Не скажу, что после этого начнут прям в десны целовать, но срывать концерты, скорее всего, уже перестанут.
И не придется со сцены убегать от страшных бандеровцев.
Которых нет.