![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ФОНД Діани Макарової: ЦЕ НЕ МОЯ ВІЙНА (про лагідні методи)
Thursday, 9 November 2017 21:33Оригінал --- https://lenta-ua.dreamwidth.org/567919.html
ЦЕ НЕ МОЯ ВІЙНА
(про лагідні методи)
Б"ютіфул Карпати.
Україна, рідна мати, не дай же нам погибати…
А Україна – вона така різна. Але така однакова.
Ми в Києві.
Передріздво. Фондер стоїть у черзі на Нову пошту. Черга страшенна, що сталось? – аж нічого не сталось, люди просто висилають різдвяні подарунки.
- Люди, пропустіть без черги, у нас посилки на фронт.
Посилки на фронт. Там інші подарунки. Там банери і цвяхи, там гума на машину, десь там, на сході України, стала одна з машин – колеса лисі, гума потрібна аж горить. І це найкращий передріздвяний подарунок.
- Люди, пропустіть без черги. У нас посилки на фронт.
Люди мовчать. Черга не смикнулась. І чергу можна зрозуміти – у черги нагальне питання, посилки з подарунками – коханим і внучатам, дітям та батькам.
- Діно, я не змогла відправити, черга страшенна. Я б її не вистояла.
- А ти казала, що тобі на фронт?
- Казала, але марно. Ніхто не поступився.
- Ок, самі відвеземо. Грузіть, хлопці.
Грузимо, веземо. Фронт чекати не може, доки народ відправить свої посилки до Різдва.
Народу не болить фронт?
Та може і болить. Але народу своє, ріднісіньке, болить ще більше. Ось черга підходить, як же я її, рідну свою, віддам?
Та й взагалі – Це не моя війна!
Ми знаємо інший народ – люди приходять, приїздять до Ф.О.Н.Д.у, як і в чотирнадцятому, привозять щось, відірване від себе.
Ми знаємо людей, які вже майже чотири роки допомагають фронту та армії постійно, кожного місяця перераховуючи певні суми волонтерам.
Але кожного разу, коли наштовхуєшся на оце, побутове «Це не моя війна» - стає боляче.
Тут треба так – двері до менеджера, питання руба – так, нам на фронт, ми знаємо, як допомагає фронту Нова пошта, звільніть віконце для фронтиових посилок, нас тут таких багато, а фронт чекати не може.
Десь і комусь таке вдавалось. Одразу звільняють, і мекання черги – куда без очєрєді??? – ігнорувати. Часом ігнорувати досить демонстративно.
Ми у Карпатах.
Тут в кожному селі стели з портретами загиблих, завжди свіжі квіти під стелами, горять свічки.
Їдемо в Закарпаття – те ж саме. Ось басейн з гарячими термальними водами. Читаємо оголошення:
«Бійцям АТО вхід безкоштовний»
Стоїть скринька. Збір на 128 бригаду.
Десь треба зупинитись на кілька днів. Знаходимо скромний отель. До номерів жодних зауважень. Дешеві номери з ліжками. На ліжках непогані матраси, хороші ковдри – що ще треба мандрівнику?
Голі стіни в номерах – це теж плюс. Нема отого па-багатому, тих штучних квітів та статуеток голих дівок. Висить одна-єдина монохромна літографія – міст в місті Берегове. Чудово, більшого нам і не треба. Ми теж любимо цей міст.
Поплавали пару днів, здаємо номер. Думаю – добре сюди відправити нашого бійця. Дуже жаліється на болі в спині – коли був бій і підійшла підмога, той боєць допомагав евакуювати поранених, закидуючи їх на БТР, сам вискочив, продовжуючи відстрілюватись, як відстрілювався він до того, прикриваючи поранених, а потім щось вибухнуло, відкинуло його і вдарило спиною об БТР.
Лікуємо вже другий рік. Контузія пройшла, лишивши згадку про себе на все життя. А спина болить, і болить часом так, що ходити не може.
Добре бійця сюди направити, нехай поплаває в гарячих термальних водах.
Йду на ресепшен, питаюсь:
- А у вас тут бійці Ато спиняються?
- Нііі… Ми про таке не чули. – трохи злякані погляди. – А можете спитатись в хазяїна.
Йду до хазяїна. Симпатичний Шандор. Досить холений, але весь у роботі – готель має ще й магазинчик, а тут ще будівництво, отже роботи вистачає.
- Доброго дня. Я волонтер, така-то, можете навести справки в інтернеті. принаймні у фейсбуці. Ми тут відпочивали, дякуємо, все було добре. Маю питання.
- Да, слушаю. – відповідає російською.
- В нас є бійці, спинальники. Ваші термальні води для них дуже показані. Отже, наводжу справки. Чи є в вас скидки для бійців АТО? Чи можна зняти номер для тих поранених, хто сюди їде з сім»ями?
- Что виии… - всміхається Шандор. – Ми етім нє занімаємся. Пусть снімают номєр как всє.
- Це не ваша війна? – виривається в мене.
- Нєт. Ето нє моя война. Мнє ето нє інтєрєсно. – люб»язно мовить він.
Я розвертаюсь, грузимо машину, виселяємось. Господар тут як тут, сам вирішив приймати ключі. Ну так, це ж цікаво.
Раптом у мене дзвонить телефон.
Підкреслюю – раптом. Розмова була незапланованою, несподіваною – але відбулась в найкращому дусі сценарних законів.
- Так, дякую. А ще нам потрібно замовити для хлопців генератор. – кажу я в трубу. – Та що ви кажете? Була СБУ? Директора магазину звільнено? Усього-навсього за продаж дитячих іграшок з російською символікою? Чудова історія! Отак повинно бути з кожним, хто вважає, що це не його війна! Молодці СБУ, гарно спрацювали. Ідеальна історія, коли за одним постом у фейсбуку знімають директора крупного магазину.
Далі кладу трубу і пояснюю своїм, ясно всміхаючись час од часу Шандору:
- Ота історія, коли директор магазину допустив продаж дитячих іграшок з символікою російської армії. І ми підтримали пост у фейсбуці, пам»ятаєте?
- Еге ж. – ясно всміхаються мої.
Ми киваємо Шандору і повертаємось до виходу.
- Пагадітє! – кличе Шандор.
Ми зупиняємось. Пагадітє так пагадітє.
- Ну, ми же всє люді. Ми ж панімаєм. – говорить Шандор, наздоганяючи нас. – Вот мая візітка. Званітє, дагаварімся. Ми дадім скідкі вашим воінам.
Моя ж ти бубочка.
Моя ж ти киця.
Дивись, як одразу ця війна стала твоєю – варто було згадати СБУ.
https://www.facebook.com/t.staschuk/
… ми знаємо, як ця війна стала війною цілого народу – і неважливо, той народ перебуває в глибокому тилу чи поруч з фронтом.
Але ми знаємо, як часто ще звучить оце – «Це не моя війна»
І тут я налаштована рішуче – аби ця війна стала нашою спільною війною, війною проти окупанта, як і мусить бути - варто вбивати в деякі голови цю війну добрими, хорошими, лагідними методами.
Наприклад, згадкою про СБУ.
Або роботою СБУ – доброю, хорошою, лагідною роботою, яка і мусить бути постійно в воюючій країні.
Я права?
https://www.facebook.com/diana.
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
ЦЕ НЕ МОЯ ВІЙНА
(про лагідні методи)
Б"ютіфул Карпати.
Україна, рідна мати, не дай же нам погибати…
А Україна – вона така різна. Але така однакова.
Ми в Києві.
Передріздво. Фондер стоїть у черзі на Нову пошту. Черга страшенна, що сталось? – аж нічого не сталось, люди просто висилають різдвяні подарунки.
- Люди, пропустіть без черги, у нас посилки на фронт.
Посилки на фронт. Там інші подарунки. Там банери і цвяхи, там гума на машину, десь там, на сході України, стала одна з машин – колеса лисі, гума потрібна аж горить. І це найкращий передріздвяний подарунок.
- Люди, пропустіть без черги. У нас посилки на фронт.
Люди мовчать. Черга не смикнулась. І чергу можна зрозуміти – у черги нагальне питання, посилки з подарунками – коханим і внучатам, дітям та батькам.
- Діно, я не змогла відправити, черга страшенна. Я б її не вистояла.
- А ти казала, що тобі на фронт?
- Казала, але марно. Ніхто не поступився.
- Ок, самі відвеземо. Грузіть, хлопці.
Грузимо, веземо. Фронт чекати не може, доки народ відправить свої посилки до Різдва.
Народу не болить фронт?
Та може і болить. Але народу своє, ріднісіньке, болить ще більше. Ось черга підходить, як же я її, рідну свою, віддам?
Та й взагалі – Це не моя війна!
Ми знаємо інший народ – люди приходять, приїздять до Ф.О.Н.Д.у, як і в чотирнадцятому, привозять щось, відірване від себе.
Ми знаємо людей, які вже майже чотири роки допомагають фронту та армії постійно, кожного місяця перераховуючи певні суми волонтерам.
Але кожного разу, коли наштовхуєшся на оце, побутове «Це не моя війна» - стає боляче.
Тут треба так – двері до менеджера, питання руба – так, нам на фронт, ми знаємо, як допомагає фронту Нова пошта, звільніть віконце для фронтиових посилок, нас тут таких багато, а фронт чекати не може.
Десь і комусь таке вдавалось. Одразу звільняють, і мекання черги – куда без очєрєді??? – ігнорувати. Часом ігнорувати досить демонстративно.
Ми у Карпатах.
Тут в кожному селі стели з портретами загиблих, завжди свіжі квіти під стелами, горять свічки.
Їдемо в Закарпаття – те ж саме. Ось басейн з гарячими термальними водами. Читаємо оголошення:
«Бійцям АТО вхід безкоштовний»
Стоїть скринька. Збір на 128 бригаду.
Десь треба зупинитись на кілька днів. Знаходимо скромний отель. До номерів жодних зауважень. Дешеві номери з ліжками. На ліжках непогані матраси, хороші ковдри – що ще треба мандрівнику?
Голі стіни в номерах – це теж плюс. Нема отого па-багатому, тих штучних квітів та статуеток голих дівок. Висить одна-єдина монохромна літографія – міст в місті Берегове. Чудово, більшого нам і не треба. Ми теж любимо цей міст.
Поплавали пару днів, здаємо номер. Думаю – добре сюди відправити нашого бійця. Дуже жаліється на болі в спині – коли був бій і підійшла підмога, той боєць допомагав евакуювати поранених, закидуючи їх на БТР, сам вискочив, продовжуючи відстрілюватись, як відстрілювався він до того, прикриваючи поранених, а потім щось вибухнуло, відкинуло його і вдарило спиною об БТР.
Лікуємо вже другий рік. Контузія пройшла, лишивши згадку про себе на все життя. А спина болить, і болить часом так, що ходити не може.
Добре бійця сюди направити, нехай поплаває в гарячих термальних водах.
Йду на ресепшен, питаюсь:
- А у вас тут бійці Ато спиняються?
- Нііі… Ми про таке не чули. – трохи злякані погляди. – А можете спитатись в хазяїна.
Йду до хазяїна. Симпатичний Шандор. Досить холений, але весь у роботі – готель має ще й магазинчик, а тут ще будівництво, отже роботи вистачає.
- Доброго дня. Я волонтер, така-то, можете навести справки в інтернеті. принаймні у фейсбуці. Ми тут відпочивали, дякуємо, все було добре. Маю питання.
- Да, слушаю. – відповідає російською.
- В нас є бійці, спинальники. Ваші термальні води для них дуже показані. Отже, наводжу справки. Чи є в вас скидки для бійців АТО? Чи можна зняти номер для тих поранених, хто сюди їде з сім»ями?
- Что виии… - всміхається Шандор. – Ми етім нє занімаємся. Пусть снімают номєр как всє.
- Це не ваша війна? – виривається в мене.
- Нєт. Ето нє моя война. Мнє ето нє інтєрєсно. – люб»язно мовить він.
Я розвертаюсь, грузимо машину, виселяємось. Господар тут як тут, сам вирішив приймати ключі. Ну так, це ж цікаво.
Раптом у мене дзвонить телефон.
Підкреслюю – раптом. Розмова була незапланованою, несподіваною – але відбулась в найкращому дусі сценарних законів.
- Так, дякую. А ще нам потрібно замовити для хлопців генератор. – кажу я в трубу. – Та що ви кажете? Була СБУ? Директора магазину звільнено? Усього-навсього за продаж дитячих іграшок з російською символікою? Чудова історія! Отак повинно бути з кожним, хто вважає, що це не його війна! Молодці СБУ, гарно спрацювали. Ідеальна історія, коли за одним постом у фейсбуку знімають директора крупного магазину.
Далі кладу трубу і пояснюю своїм, ясно всміхаючись час од часу Шандору:
- Ота історія, коли директор магазину допустив продаж дитячих іграшок з символікою російської армії. І ми підтримали пост у фейсбуці, пам»ятаєте?
- Еге ж. – ясно всміхаються мої.
Ми киваємо Шандору і повертаємось до виходу.
- Пагадітє! – кличе Шандор.
Ми зупиняємось. Пагадітє так пагадітє.
- Ну, ми же всє люді. Ми ж панімаєм. – говорить Шандор, наздоганяючи нас. – Вот мая візітка. Званітє, дагаварімся. Ми дадім скідкі вашим воінам.
Моя ж ти бубочка.
Моя ж ти киця.
Дивись, як одразу ця війна стала твоєю – варто було згадати СБУ.
https://www.facebook.com/t.staschuk/
… ми знаємо, як ця війна стала війною цілого народу – і неважливо, той народ перебуває в глибокому тилу чи поруч з фронтом.
Але ми знаємо, як часто ще звучить оце – «Це не моя війна»
І тут я налаштована рішуче – аби ця війна стала нашою спільною війною, війною проти окупанта, як і мусить бути - варто вбивати в деякі голови цю війну добрими, хорошими, лагідними методами.
Наприклад, згадкою про СБУ.
Або роботою СБУ – доброю, хорошою, лагідною роботою, яка і мусить бути постійно в воюючій країні.
Я права?
https://www.facebook.com/diana.
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}